Поль замислено дивився на екран. Траскман, французький письменник. Хмельник, бельгійський художник і промисловець. Клан російської мафії, один із членів якої буде ідентифікований за номером мобільника. Посередині Жулі й інша безвісти зникла дівчина.
Перечитавши повідомлення, він зрозумів, що Габрієль іще в пошуку і що остаточні результати будуть потім. Відповів, що він теж просувається, що зараз біля будинку Калеба Траскмана і зателефонує увечері. Потім сховав телефон і повернувся до Жана-Люка, що нетерпляче очікував на порозі. Перш ніж увійти, він, попри все, зиркнув на тремтливі вогні міста, що видніли вдалині ліворуч, і величезну чорнильну пащу, що зяяла перед ним,— Ла-Манш.
Траскман тримав у руці згорнуті в рурку ксерокопії останніх сторінок рукопису свого батька. Зачинив двері й запалив світло. Жандарма вразила архітектура, яку він побачив усередині. Вона нітрохи не відповідала тому, що було описано в романі, ані тому уявленню про англо-норманський стиль, що склався у нього. Він опинився у напівкруглому вестибюлі, що скидався на шлюзову камеру з аномально низькою закругленою стелею чи на якусь печеру троглодитів. Перед ним видніло шість зачинених дверей, розділених регулярними проміжками, кожні освітлені лампою іншого кольору.
— Оберіть одні з них,— сказав Траскман.
Поль обернув клямку дверей ліворуч і опинився перед стіною, на якій було намальоване жахливе лице смертоносної істоти з гострими зубиськами й видовженим черепом, що скидався на яйце. Вона шматувала горлянку голої дівчини своїми пальцями у вигляді бритв. Її диявольські очі скидалися на лискучий панцир таргана.
— Ось що сталося з моїм батьком,— сказав Жан-Люк Траскман.— Відколи помістили в клініку мою матір, він здався під владу своїх демонів…
За іншими дверми він побачив картину, що геть приголомшила його: безформна істота з довгими гнучкими мацаками побожно прохромлювала лоб дідуганові. На задньому плані був намальований чорний лебідь, що плавав у хмарах.
— Його невідступно переслідувало вбивство у всіх його формах. Воно скрізь присутнє у його творчості й у цьому домі. Таємнича насильницька смерть іншої людини, коротка мить, коли людина глумиться з п’ятої заповіді, була рушієм його творчості.
Поль згадав інтерв’ю Траскмана. «Якби я не писав цих історій, то, либонь, став би злочинцем».
— Він хотів, щоб ця оселя була схожа на нього,— провадив син.— Знадвору вона має бездоганно класичний вигляд, надійно розташована поміж дюнами. Але всередині це… сутінки… По суті, ви не в його домі перебуваєте, а в тому, що робилося у нього в голові перед самогубством…
Вони пройшли вузьким коридором із чорною бетонованою долівкою, тут теж були двері й ліворуч і праворуч, усі зачинені, на них були намальовані величезні обкладинки книжок. Полеві це здалося коридором готелю, на кшталт Shining, потім він буквально збагнув слова Жана-Люка Траскмана: вони поринали в аномальні мізки прозаїка. Враження було таке, наче творець жахів зі своєю сяк-так обтятою бородою і в здоровезних темних окулярах ось-ось вискочить із темного кутка і задушить їх.
Він глянув на двері з обкладинкою роману «Сенонес», потім увійшов крізь «Обличчя в дзеркалі». Вони опинилися у кімнаті без вікон. У стінах були ніші, заставлені чудернацькими предметами, якимись вигнутими меблями, що нагадували розтоплений пластик, химерним диваном і незрозумілою книжковою шафою: попри земне тяжіння, вона містилася на стелі, напхана сотнею книжок, які мали б попадати, проте вперто трималися на місці.
— Вони там приклеєні чи прикручені, хтозна, завдяки чому вони там тримаються. Але, звичайно, їх уже не прочитати. Зізнайтеся, ефект неабиякий.
Поль нічого не сказав, похолонувши від думки, що шафа відірветься і розчавить його. Він відступив убік і глянув на двері довкола, яких теж було чимало. Які з них фальшиві? Прості обманки?
— Батько почав перебудовувати дім у 2003–2004 роках. Він залучив до цього найкращого архітектора північного передмістя Парижу, з десяток ремісників і митців, що за якийсь час перетворили чотириста квадратних метрів вілли у справжнісіньку мережу лабіринтів. Калеб звихнувся на логіці, ілюзії, складних механізмах. Зубчасті коліщата чарували його так само, як магія…
Він відчинив перші двері, й знову перед ними постав коридор із численними виходами, зворотами під прямим кутом, зворотами на сто вісімдесят градусів… На стінах божевільні мальовидла, сторінки з газет, мерзенні фото з кримінальної хроніки, промовисті заголовки на кшталт: «Восьмирічна дівчинка загинула в ущелині Вердона» або «Зіткнення автомобіля з вантажівкою: два покалічені у Вільпінті». Сотні, тисячі статей тіснилися там. Деякі фрази у тій неймовірній галактиці були підкреслені фломастером, зазначаючи умови, в яких було знайдене тіло, змалювання сцени злочину, прикмети, які виявили експерти. Поль певен був, що, пошукавши, натрапить і на зникнення Жулі.