Вони піднялися і спустилися трьома маршами сходів, від яких не було ніякої користі, бо вони привели на той самий рівень. Поль відчував, що заблукав. Уявляв, у якому сум’ятті був Давид Ескіме під час уторгнення до цього простору божевілля.
Син зупинився посеред коридора, обліпленого чорно-білими і кольоровими світлинами. Здавалося, він щось шукає, вагається, шукає, повертається назад, і нарешті показав на частину стіни.
— Тут…
Він показував на роззявлений рот чоловіка з розтовченою нижньою губою, який лежав на металевому столі для розтину. Ясна і зуби були потрощені. Блакитне простирало хвилею лежало ліворуч від обличчя, щоб утворити інтимність із глядачем.
— Це скидається на світлини, які ви мені показували, еге ж?
Поль уважно придивився. Вони не належали до альбому, який вилучили в Ескіме, але були того самого виду. Він пробіг поглядом по стіні. Інші світлини трупів — із яких декотрі, вочевидь, були жертвами страшних аварій — чергувалися з наймерзеннішими знімками: факір, що проколює довгими шпичками свої щоки, собака, якого повісили на мотузку, десятки курячих лап, що намагаються вчепитися до низу розп’яття, потворні істоти: люди без рук і ніг, сіамські близнюки, велети… Якийсь курдупель у циліндрі сидів на вигнутому хоботі слона.
— За моєї пам’яті тут було більше світлин,— констатував Траскман.— Деякі прибрали. Погляньте, ось тут і там стіна порожня, видно сліди клею… Нема жодного сумніву: ось вам і відповідь…
Він казав правду. Але чому Ескіме забрав їх? Відчував особливий смак до смерті? Хотів створити невеличку особисту колекцію? Жандарм уважно розглянув решту світлин. Кінцівки, животи, спини, увічнені на глянцевому папері, усі широким планом.
— Якщо, за вашими словами, не ваш батько автор цих знімків, то хто ж?
— Я не знаю, не можу навіть стверджувати, що це робота того самого митця. З огляду на теми, це здається виходом за межі, а отже, це сучасне мистецтво. Батько був великим любителем, він замовляв цілу купу речей і світлин, які бачив у музеях і галереях; їх повно у будинку, вони прибули з усього світу.
Поль зробив кілька знімків своїм телефоном. Вони рушили з місця і ввійшли до кабінету. Жандармові здалося, буцім він іде виставкою, що ілюструє історію судової медицини, тут були старі жовтяві черепи, що вишикувалися на полицях, разючий скелет для навчання, пописаний темними басамагами і числами, ілюстративні матеріали з антропометрії, що висіли на стінах: ось обличчя злочинців, датовані 1900 роком, із точними вимірами відстані між очима, довжини носа, висоти лоба, щоб виснувати із цього схильність до злочину.
Ліворуч від іще одної книжкової шафи — вертикальної і цього разу доступної — височіла антична машина для тортур: тяжкий дерев’яний стілець, що наїжачився металевими шпичками, з грубими пасами для прив’язування зап’ясть і щиколоток. Воно було вкрите порохом, давнє, але відполіроване,— ніби задля того, щоб зробити ліпшою цю жахливу машину. Поль спробував заспокоїти себе, подумавши, що нею не користувалися, принаймні останніми роками.
Жан-Люк Траскман, що стояв у нього за спиною, ніби вгадав його думки.
— Цей стілець завжди був тут, так довго, як сягає моя пам’ять. Я боявся сюди заходити ще тоді, коли ця вілла була нормальним будинком. Бачили ті обличчя злочинців? Вони належать до епохи Бертійона, одного з фундаторів судової медицини. А це…
Він показав на ряд мерзенних лялечок із джутової та газової тканини, з лейкопластиру, зв’язаних швацькими нитками, з темними очима, що скидалися на бездонні діри, заляпаних темною органічною матерією, землею, брудом, крейдою…
— Він почав їх виготовляти, коли я був ще маленький. Це «ляльки-трупи», як він їх називав. Навіщо він це робив? Не знаю, мабуть, уже тоді з головою в нього не все було гаразд. Я ненавидів цю кімнату. Певен був, що ці ляльки вночі ходять і переставляють тут предмети. Звичайно, батько нічого не робив, щоб підбадьорити мене, навпаки… Про це він розповідає в одній із перших книжок, «Піщані примари»…
— Ви кажете про нього, як про холодну істоту, що була позбавлена почуттів.