— Таким він і був. Я цікавив його радше мертвим, ніж живим… Ось простий приклад: моя мати завжди казала, що хотіла б бути похована на цвинтарі. Вона була ревна католичка, щонеділі ходила на відправу до костелу. Батько звелів її спалити, а потім віддав попіл на аналіз. Намагався дізнатися, чи можна встановити, що попіл належить людській істоті. Відтоді я ненавиджу його.
Що за негідник був той Калеб Траскман? Як міг він не виконати останньої волі дружини, а натомість задовольняти таку цікавість? Поля пройняли дрижаки. Ця місцина, без жодного фото прозаїка, без будь-якої згадки про родину, видалася йому ще холоднішою. На кого ж скидався Калеб Траскман?
Кабінет був величезний, мабуть, із коштовного дерева, старанно упорядкований. Стоси чистого паперу, ручки на столі, давній світляний глобус земної кулі, що його обслона скидалася на панцир черепахи. Траскман дістав кілька книжок із полиці, за ними виявився прочинений сейф.
— Отут лежав «Незавершений рукопис» і ті листи…
Поль підійшов. Тепер сейф був порожній. На полицях стояли книжки з медицини, анатомії, судової медицини, органічної хімії, енциклопедії монстрів, кримінальної хроніки, фільми жахів. Цілий відділ був присвячений мистецтву, живопису, і тільки обкладинки вказували, що тут ішлося лише про твори, які мали стосунок до смерті.
Поль обернувся до співрозмовника. Показав картину із Жулі й Матильдою в телефоні.
— Арвель Гаека, або Анрі Хмельник, це щось вам говорить? Це бельгійський художник. Він малював такі покалічені обличчя…
Траскман покрутив головою.
— Ні.
Він стояв біля круглого вікна. Світло маяка періодично осявало його лице, але очі залишалися темні.
— Зате я покажу вам те, що ви шукаєте. Воно не дає мені спокою цілі роки. Це більше, набагато більше, ніж прості світлини трупів на стінах…
62
Круазій, бізнесмен, що його адресу дала вдова, вкладав грубі гроші в комерційну діяльність і наприкінці 80-х років став мультимільйонером завдяки французьким виноградникам. Було йому сімдесят п’ять років, і він, здається, ще не вийшов на пенсію. У розслідуванні його ім’я нітрохи не було пов’язане з Хмельником.
У повідомленні, яке він надіслав Полеві, Габрієль не сповістив, що має відбути невеличкий нічний візит до підприємця, а потім заглянути в Содбен. Не може бути й мови, щоб його затримали правові формальності. Він хотів просуватися сам, щоб йому не ставили палиць у колеса.
Дім Круазія, що стояв у сільській місцевості неподалік від Брюсселя, був стриманішого стилю, ніж у художника, але не менший за розмірами, містився у глибині вулиці, сусідів довкола не було, осявали його газові ліхтарі, що губилися у великому саду. Цього вечора він, либонь, приймав гостей. На під’їзній доріжці стояли два «порше», один «ауді» і один «бентлі» завбільшки з невеликий корабель.
Габрієль поставив автомобіль біля низького муру, в самому серці маєтку, і подзвонив у двері, навіть не завдавши собі клопоту вбрати куртку. Він розумів, що своїм утомленим лицем скидається на пияка, якого ніхто не захотів би бачити, але це не мало значення. Він дзвонив кілька разів, йому відчинив сам Круазій із сигарою в зубах. Костюм, краватка, напомаджена чуприна зачесана назад, і засмагле обличчя курортника. Він розлючено глянув на Габрієля.
— Хто ви такий?
— Батько, що розшукує свою дочку. Я хотів би поговорити з вами про Анрі Хмельника.
Господар насупив кошлаті брови.
— Хмельника? Гадаю, він помер. А ви бачили, котра зараз година? Раджу вам забратися під три чорти звідси.
— Ви зустрічалися з ним?
Чоловік відступив, щоб зачинити стулку дверей, та Габрієль безцеремонно рвонув її на себе. Переступивши поріг, побачив, як обличчя Круазія побіліло, наче він висипав собі на голову торбу з борошном. Габрієль був вищий сантиметрів на двадцять від цього кощавого дідка з гусячою шиєю, руками мов у скелета і очима, чорними як нафта. Далі, у вітальні, за столом для покеру сиділо троє так само сивих дідуганів, оповитих хмарами тютюнового диму.
— Забирайтеся під три чорти,— повторив Круазій,— а то я викличу поліцію.
Габрієль тицьнув йому під носа телефон, де на екрані був знімок картини з Жулі й Матильдою.
— Впізнаєте?
Круазій рвучко обернувся до своїх гостей. Один із них уже підводився.
— Викличте поліцію.
Габрієль був за два кроки від кімнати. Він погрозливо наставив на них палець.
— Зробіть це, і я розвалю вам голову простісінько на столі для покеру. Сядьте ліпше. За кілька хвилин ви про мене забудете, якщо не будете коїти дурниць.