Габрієль поводився нахабно, і це діяло. Дідок послухався його, інші теж не рухалися з місця.
— То що скажете про цю картину?
— Вона мені не знайома,— жорстко відказав Круазій.— Що ви хочете, в дідька?
— Побачити полотно Арвеля Гаека, що висить у вашому кабінеті.
Права повіка Круазія почала рефлективно сіпатися.
— Навіщо? Хіба вона щось додасть до цієї картини?
— А ви не знаєте?
Він покрутив головою, виказуючи нерозуміння. Габрієлеве чоло вкрилося краплинами поту, він відчув, як його охопив несамовитий шал. Його поведінка, либонь, була жахлива, бо Круазій порадив гостям зберігати спокій, сказавши, що тут якесь непорозуміння і все владнається. Вони з Габрієлем пройшли величезною кімнатою з високою ліпною стелею, стінами, де висіли картини відомих митців, і ввійшли до кабінету тяжкого стилю, перевантаженого розмаїтими предметами,— статуетками, машкарами, астрономічним приладдям. Круазій показав на стіну, праворуч від шафи з книжками.
— Ось вона, ваша картина.
Полотно у рамі висіло на висоті людського зросту, пречудово осяяне м’яким світлом двох ламп. На ньому був зображений двадцятирічний юнак із широко розплющеними очима, переповненими жахом. Частина його підборіддя була облуплена до кістки, так само і права щока. Його шия перетворилась на жмуток жил і червонястих м’язів, наче її почав перетравлювати якийсь фермент. Габрієль не впізнавав його, він ніколи його не бачив на сторінках, де сповіщали про зниклих безвісти, але це нічого не означало. На задньому плані знову було коріння, що висіло зі стелі, кам’яні мури. Він підійшов і спробував пальцем фарбу. Твір теж був підписаний літерами «А. Г.». Він пошкрябав фарбу. Круазій обурено запротестував. Габрієль тицьнув йому під носа замурзані пальці.
— Текстуру впізнаєте? Запах?
— Перестаньте! Що це…
Габрієль згріб його за лацкани піджака.
— Що ви знаєте про цю картину? Чиє це обличчя? — крикнув він збуджено.
Коли комір сорочки здавив шию, голова старигана здавалося вискочить із нього, мов корок із пляшки шампанського.
— Нічого не знаю, богом клянуся. Ми з Хмельником давно робили бізнес. Це був неабиякий ділок, я цінував його; потім зберегли контакт, обідали разом двічі чи тричі на рік. Якось він сказав, що ще й малює, і подарував мені це полотно. Більше мені нема чого додати.
Габрієль брутально відіпхнув його.
— Подарував, значить… То ви не самі обрали це полотно? Не купили? Прийшов, подарував, еге?
— Атож. Це був подарунок.
Габрієлеві кортіло провалити йому голову. Хмельник мертвий, Круазій нічого не скаже. А, може, і справді нічого не знає. Можливо, промисловець здобував якесь потворне задоволення від роздачі портретів зниклих осіб багатим приятелям. Він підійшов до столу, присунув шкіряний фотель і вмостився в ньому. Уважно розглянув картину, що була за три метри. Круазій стояв непорушно.
— Дуже мені подобається освітлення. Прегарно розміщена картина, яку ви навіть не обирали. І не дуже пасує до решти інтер’єру, еге ж? Мідні далековиди, прегарні ебенові статуетки… Чому ви не повісили це жахіття десь у кутку? Що в нім такого для вас… надзвичайного, щоб повісити її простісінько перед собою?
— Бачу, мистецькі тонкощі вам недоступні. Нічого більше не можу сказати, не втямлю, що ви хочете.
Габрієль підвівся і погрозливо підійшов до нього.
— Гадаю, ви, навпаки, пречудово знаєте, що я хочу. Ось погляньте, це моя донька,— сказав він, знову діставши телефон.— Моя донька, що зникла 8 березня 2008 року. А оця, що поруч, зазнала такої ж долі, але 2011 року. Її мати у глибокій депресії, за два кроки від самогубства.
Він підніс екран до Круазієвого обличчя, мало не розтовкши його об чоло.
— Цей клятий збоченець Хмельник, із яким ви так добре гаяли час, написав цю картину їхньою кров’ю. Розумієте? Їхньою кров’ю! І те саме зробив із цим хлопчиною, яким ви, звичайно, довго милуєтеся щодня. Із цим хлопчиною, якого негідники викрали у його батьків.
Габрієль потроху тіснив Круазія до книжкової шафи.
— Як ви тішитеся, перебуваючи на самоті в цій кімнаті? Мастурбуєте? Марите трагічною долею цього юнака? Почуваєтеся всемогутнім, бо володієте ним якоюсь мірою? Ви щось знаєте… Скажіть мені, дідько б вас ухопив, що робив їм Хмельник?! Скажіть, де вони!
Підприємець шалено закрутив головою.
— Ви божевільний,— пробурмотів він.— Геть божевільний.
За спиною Габрієля прозвучав тремтливий голос.
— Я викликав поліцію. Вона їде сюди.