— Що ти тут робиш?
Та сама ворожість, що і в Луїзи. Габрієль помітив, що всі раптом замовкли й повернули голови до нього. Усі молоді, дивляться вовком… Крім Мартіні, він нікого не впізнавав. Де його колеги, Соленна та інші?
— Не кажи мені, що це вона. Не кажи, що це моя дочка.
Поль глянув на нього, наче теж побачив у ньому іншу людину. Вони були найкращими друзями, виросли на тій самій вулиці й разом ходили у школу і в ліцей, стали колегами, двадцять років сиділи в одному кабінеті й пили каву в тій самій кав’ярні двічі за тиждень. Проте сьогодні вони були мов двоє незнайомців, що зустрілися віч-на-віч.
— Хтозна. Рис обличчя неможливо розпізнати, та й… за дванадцять років тіло змінилося. Зараз відомо тільки те, що це жінка, якій років тридцять, і що її, вочевидь, зґвалтували. Не можу тобі сказати більше. Ми візьмемо проби ДНК у морзі й відразу ж передамо в лабораторію.
— Я хочу побачити тіло.
— Ні.
— Послухай, Полю, сталося щось геть незрозуміле. Учора ми з тобою переглядали рахунки Жулі за телефонні розмови, опитували людей. Увечері я зайшов до готелю «Бескид», щоб глянути книгу реєстрації. Заради бога, скажи, що ти пригадуєш це!
— Правду кажучи, ні. І це, напевне, таки не вчора сталося. І не торік. І навіть не п’ять років тому.
— Для мене це було вчора! Цієї ночі на моїх очах птахи розбивалися об асфальт стоянки, об автомобілі. Божевілля якесь. Усі повибігали з номерів. Потім була чорна діра… А вранці я прокидаюся голомозий і з обличчям п’ятдесятирічного чоловіка. Мені кажуть, що зараз 2020 рік. Твоя донька теж стала старша на дванадцять років. Я нічогісінько не розумію і, повір, це збіса тяжкий день для мене. І ти дозволиш мені поглянути на це тіло.
Поль подав знак двом жандармам.
— Йому нема чого тут робити. Відведіть його до автомобіля.
Габрієль став прокладати собі шлях. Коли один із колег спробував ухопити його за руку, він люто відштовхнув його.
— Не чіпайте мене. Я з бригади. Як і ви, бляха!
Прибігли ще кілька жандармів і приборкали його. Габрієль не знайшов у собі сили відбиватися: енергія покинула його, як повітря, що виходить із проколотої камери. Поль зупинився перед ним, його лице наблизилося сантиметрів на десять.
— Не знаю, що ти нюхав чи пив, але не змушуй мене вдаватися до рішучих заходів. Тебе більше не хочуть тут бачити. Забирайся із цього міста.
Поль обернувся і попрямував до трупа. Габрієля відвели до стоянки і простежили, щоб він сів у свій автомобіль. Йому не дали пройти до місця злочину, його вигнали — його, хлопця з бригади. Габрієль бачив ненависть у погляді Поля, докір у Луїзиних очах.
Що сталося? А головне — коли?
Його руки тряслися, коли він виїжджав «мерседесом» на міст, у голові наче молотком гамселило. У небі стискався і розширювався велетенський орган, створений пташиною колонією, і був він темний, мов безодня. Габрієлеві аж голова пішла обертом від того. Обігнувши круглий майдан, він поминув купу складських приміщень і проїхав ще два кілометри. Його охопило якесь комашине дзижчання. Він заплющив очі, розплющив їх, крутнув кермо, коли назустріч вискочив якийсь автомобіль. Виїхав хутко на узбіччя і відчинив дверцята. Пройшов метрів десять по траві й заточився, схопившись за горло, наче задля того, щоб зірвати шарф, якого на ньому не було.
Поруч зупинився автомобіль, і до нього підбіг якийсь чоловік.
— Вам недобре?
Габрієль вхопив його за руку.
— Лікарня… Відвезіть мене до лікарні!..
7
Неврологія, третій поверх лікарні містечка Сагас.
Саме тоді, коли його вкладали на стіл, щоб зробити магнітно-резонансну томографію, Габрієль помітив, що на безіменному пальці більше немає обручки з білого золота, якої він не скидав із двадцятип’ятирічного віку. У тунелі томографа він запанікував, і знадобилося кілька спроб, щоб знімки його мозку нарешті вийшли. Годині о двадцятій, після низки оглядів, що здавалися нескінченними, його нарешті помістили в палату і дали спокій. Потім принесли вечерю з якихось овочів.
Ніхто нічого не пояснював йому: спершу аналізи. Його переправляли від лікаря до лікаря. Згідно з його медичною карткою, він уже був раз у лікарні в Ліллі, у 2014 році, з міжхребцевою грижею. В Ліллі? А чому на півночі? Нічого не пов’язувало його з нею, хіба що мати. Дивно, він утратив дванадцять років спогадів, але зумів напам’ять назвати номер соціального страхування, щоб оплатити медичні послуги. Його впізнала система Амелі{1} й долучила до взаємного страхування. Отже, Габрієль Москато зразка 2020 року таки існував.