Вони увійшли до зали у вигляді літери Т, щось на зразок тетрису, вигадливо вписаного в загальну архітектуру оселі. Перегородки були оббиті пухирчастим матеріалом, який не пропускав звуків. Придатне для мешкання місце, щось на зразок студії, складалося з кімнати, ванної та вітальні з телевізором і чималою бібліотекою. У кутку, що служив кухнею, кошики були порожні, не було нічого, що можна варити чи пекти, холодильник вимкнутий. Поль обернувся навколо своєї осі, він був приголомшений. Йому кортіло спертися на що-небудь.
— Тут утримували Жулі,— прошепотів він.
На столі стояла шахівниця з початою партією. Жан-Люк Траскман склав руки на грудях, він теж похолов.
— Мій архітектор заходив сюди, коли ми знайшли це місце. Відтоді я нічого не чіпав. Холодильник був порожній, ліжко застелене і мовби нове. Жодного предмета, жодної подряпини на стінах, яка давала б змогу припустити, що когось тут утримували…
Він дивився на Поля щирим і неослабним поглядом, щоб довести свою чесність.
— Це місце могло бути маячнею мого батька, що не приносила ніякого зиску, або ж він сам тут замикався. Може, це був його спосіб усамітнення, цілком відгородитися від світу живих. Мінотавр у своєму лабіринті, якщо хочете.
Він показав на шахівницю.
— Та й ніщо не забороняє грати з самим собою. Білі проти чорних. Добро проти зла. Ксифопаг…
Із цими словами, наче зненацька виснажившись, він опустився у фотель, розгорнув аркуші, яких не випускав із рук, і заплющив очі. Поль дозволив тиші огорнути їх і уважно озирнув кімнату. П’ятнадцять квадратних метрів, без вікон, без жодної можливості втекти. Без надії… Він ледве зважився уявити, чим могло бути життя Жулі в цих стінах. Як довго тримав Калеб Траскман її коло себе в цьому лихому лабіринті? Сама вона була чи в товаристві Матильди? Бачила вона світло білого дня, чула запах моря? І оце вічне запитання: де вона тепер?
Слава богу, тут не було Габрієля, а то він здурів би і, либонь, накинувся б на Жана-Люка, щоб задушити його. І все ж таки Поль обернувся до нього, насилу стримуючи лють.
— Ви повинні були звернутися в поліцію. Віддати їм листи з погрозами. Вони взяли б зразки ДНК, почали б шукати в базі й дали б змогу зіставити з нашою справою. Натомість ви воліли мовчати, боялися, що все це виявлять. Я розумію, книжки вашого батька й досі продаються, причому набагато ліпше, ніж ваші… Його ви не любите, зате любите грошенята, які він вам приносить.
Жан-Люк Траскман дивився на шахівницю. Механічним жестом переставив фігуру, зробивши хід. І не ворушився, обхопивши голову руками.
— Що тепер буде?
— Буде те, що мало бути від самого початку. Вам поставлять усі необхідні запитання й обшукають цей божевільний дім. Тут незаконно утримувалася принаймні одна людина. Десь вона є, звичайно, давно вже мертва. І якщо треба буде зрівняти із землею цю кляту оселю, щоб знайти її тіло, то я вам гарантую, що це буде зроблено.
64
Ніде не затримуючись, Габрієль прямував сільськими дорогами Бельгії. Неподалік від Мона, за кілька кілометрів від кордону з Францією, він звернув на другорядний шлях, не освітлений, загублений у пітьмі. За пів години після його від’їзду від Круазія пустився дощ. Рясний, із великими краплями, що молотили по автомобілю, змусивши Габрієля вкрай зосереджуватися, попри те, що двірники діяли на повну потужність. Він їхав, керуючись вказівками навігатора. Якась нервова втома тяжіла на ньому, у потилиці пробігали електричні струми, але в грудях палало полум’я. Ще буде час відпочити потім.
Знову проймало його те, що виявив він упродовж останніх годин. І що далі він рухався, то більше запитань поставало перед ним. Що поєднувало Калеба Траскмана й Анрі Хмельника? Обидва митці, здається, мали особливе замилування смертю. Але про що тут, власне, йшлося? Чи знав Круазій про справжнє походження картини, якою володів? Габрієль зайшов у глухий кут. І час, що минув, грав проти нього. Від цього він аж нетямився.
Синтетичний голос навігатора вказав, що треба повернути ліворуч, на шлях, що його він побачив останньої миті. За кілометр фари вихопили з пітьми високу колючу огорожу по обидва боки ґратчастих відсувних воріт, наїжачених шпичками і лезами, що, вочевидь, мали відлякувати охочих упхнути туди носа. Щит із символами небезпеки хімічного отруєння попереджав: «Небезпечний об’єкт. Замкнено. Під охороною. Заходити суворо заборонено, проникнення переслідується законом».