Він побачив друге жіноче тіло, більш розкладене. Поголене, так само зроблене безіменним, і в тому самому віці, що й перше. Жінці бракувало лівої груді. Шрам, що був замість неї, свідчив про ампутацію. Габрієль струснув мобільником і зробив фото під різними кутами. Спалах осяяв приміщення, позбавлені брів і вій обличчя виринули з пітьми, мов дві жахливі машкари, щоб зафіксувати все в пам’яті телефону. Він знай фотографував, нездатний утямити, чому ж ці трупи тут. Звідки вони походили? Хто поклав їх тут? Який тут був зв’язок із його розслідуванням? Із Жулі?
Шалений порив вітру струснув покрівлю, дощ забарабанив по ній, наче над головою розбився велетенський кришталевий келих. Габрієль дрижав у мокрому вбранні, погода відповідала його почуттям. Суміш люті, сліз і хаосу.
Він вирішив набрати Полів номер. Належало терміново зв’язатися з ним і цього разу викласти все. Тепер бельгійські поліціянти повинні обов’язково взятися за цю мерзенну історію.
Раптом він знову почув скрегіт металу. Від голови до ніг його пронизав разючий струм. Сигнал нехибної загрози.
Стоячи й далі навколішки, він обернувся і якусь частку секунди згаяв на те, щоб збагнути, що ж відбувається. Довгий іржавий ланцюг із гаком на кінці вилетів із темряви, окресливши бездоганну дугу. Мокре залізо поцілило його в ділянку лівої скроні, поки він останнім інстинктивним порухом спробував ухилитися від цієї божевільної траєкторії.
Удар жбурнув його назад, наче боксера, який отримав аперкот такої самої сили.
Останнє, що він відчув, було мертве тіло одного з трупів, що приліпилося до його щоки.
66
Опівночі бухта Оті була тільки темною чорнильною прірвою. Чутно було, як біжить, накочується вода з тихеньким шурхотінням гальки, що треться одна об одну. Хоч де ви будете посеред цієї величезної піщаної рівнини, приплив за кільканадцять хвилин усе одно оточить вас, течії загарбають і потягнуть у відкрите море, щоб знесилити там і втопити.
З дамби, де Калеб Траскман три роки тому пустив собі кулю в голову, Поль дивився на берег, тримаючи біля вуха телефон. З кожним обертом допитливе око маяка робило миттєвий знімок околиць. За дня із цього місця можна було побачити дім письменника, захищений дюнами. Притулок для спочинку, думали, мабуть, перехожі, що вийшли дихнути свіжим повітрям. Вода, супокій, природа… Хіба ж можна було бодай на мить уявити оті жахи, що там коїлися? Хто ж міг подумати, що прозаїк поринув у найчорнішу пітьму й бродить у своєму лабіринті, мов той міфологічний монстр?
— Я збудив тебе?
— Ні, тат, усе гаразд.
— Не кажи мені, що ти ще в кабінеті.
— Та ні, я тут. Спати не хочеться і не хочеться йти додому.
Зітхнувши, Поль сів на камені. Чутно було тоскне гарчання тюленя, що звучало у нічній пітьмі, мов скарга. Коли він поселився у готелі «Нептун», йому пояснили, що на піщаних обмілинах живе ціла колонія цих морських звірів, голів із п’ятдесят. За кілька кілометрів пташиного польоту звідси, у бухті Сомми, їх, здається, ще більше, із чотириста.
— Як ти почуваєшся?
— Ми потроху рухаємося. Брюне пішов на… на розтин. Токсикологічні аналізи нічого не виявили, крім наявності антидепресантів. Давидів лікар сказав, що він роками вживав діазепам. Він не казав мені про це, а я не бачила. Співробітники теж не помічати нічого такого, що могло б указувати на готовність до самогубства. Він мав такий…. такий нормальний вигляд…
«Нормальність,— подумав собі Поль.— Це, може, ще гірше, ніж божевілля». Божевілля принаймні видно.
— Мартіні зв’яжеться з тобою завтра, але це кваліфікують як суїцид,— докинула Луїза.
Поль заплющив очі. Йому було втішно це чути.
— Гаразд…
Луїза підвелася зі стільця. Потім він почув, як вона наливає собі відвару в маленькій кухні.
— Що ж стосується альбому з тими світлинами небіжчиків, то жоден із його працівників не помічав у Давида ніякої невластивої поведінки,— провадила вона.— І наші експерти нічого такого не знайшли ні в його комп’ютері, ні в телефоні. Либонь, він сам усе постирав і…
— Вони походять із оселі Калеба Траскмана. Давид діяв на два фронти, він надсилав листи з погрозами письменникові.
— Це неправда…
— Після Траскманової смерті він відвідав дім, якщо можна це так назвати. Можливо, щоб виявити сліди Жулі, хтозна. Але ці світлини він викрав разом із останніми сторінками «Незавершеного рукопису». Я виявив ще й дещо інше, суддя Кассоре в курсі. Він клопотатиметься перед місцевим суддею, а той клопотатиметься в комісаріаті Берк-сюр-Мер про спільне відновлення справи. Тутешня поліція знає про Траскмана, вона розслідувала його вбивство. За день чи два вони обшукають його дім і візьмуть проби слідів. Це дасть вам змогу уникнути неприємної роботи.