Выбрать главу

— Що ти знайшов?

Поль завагався. Вітер змусив його щільніше загорнути куртку. Було холодно, але він любив цей запах солі і водоростей.

— Скажи мені, тату.

— Таємне приміщення, де прозаїк, мабуть, цілі місяці чи й роки утримував Жулі.

У мовчанні, що запало після цих слів, він буде чітко відчував смуток і почуття провини своєї доньки. Він потер куточок ока. Від холодного вітру, що приніс водяні бризки, в очах у нього виступили сльози. Він підвівся і попрямував до водного центру. Скрізь була пітьма, жодної ознаки життя. Здавалося, ніби він іде линвою, що напнута над безоднею.

— Послухай, Луїзо. Те, що я сказав тобі, коли виходив із хати… я сказав не подумавши. Розлютився дуже.

— Ні, ти мав рацію. Якби я тоді не промовчала, то ви дісталися б до Траскмана і знайшли б Жулі. Може, вона була б зі мною і…

— Це минуле, не можна повернутися назад. Давид теж міг би заговорити, він знав усе, але волів тішитися помстою. А ти боялася… Прийми мої вибачення, вибач за те, яким я був для тебе батьком усі ці роки. Таким черст­вим, таким далеким. Із тобою, з Корінною. Ми мали шанс бути разом, у доброму здоров’ї, хіба може бути щось важ­ливіше?

Він знав, що ніколи ще так не розкривався, як перед нею. Усе одно, як написати Корінні в повідомленні: «Я кохаю тебе», а не сказати це вголос. Навіть по телефону, перед тим, як подзвонити Луїзі, він не зміг промовити ці слова. Почувався маленьким, жалюгідним.

— Більш нічого важливого нема,— просто сказала Луї­за.— Мушу покинути тебе, батарея мого телефону розряджається, а я забула вдома зарядний пристрій. Ми будемо тримати тебе в курсі. До завтра, гаразд?

— До завтра.

Поль зітхнув. Ще один привід у Луїзи урвати розмову. Зателефонував Габрієлеві. Знову голосова скринька. Якого дідька він не відповідає? Він не лишив повідомлення і рушив до дамби. У голові йому крутився короткий уривок із «Незавершеного рукопису», і здавалося, ніби він був сам у цілому світі, він, чоловік, що чвалав оазою, осяяною помаранчевим світлом лампіонів.

«Утомлені буруни насилу скипали піною біля підніжжя дамби. Наче той мертвий кит, опускався Берк у морську прірву».

Поль набрав код, щоб увійти в готель, пройшов порожнім вестибюлем і подумав собі, хто ж міг ночувати в подібному готелі у листопаді. «Такі люди, як я, позбавлені коріння, або ж родичі пацієнтів лікарень». Зрештою, готель у Сагасі завжди був повний, то чом би не бути повному в Берку?

Він пішов простісінько до своєї кімнати, з краєвидом на море. Але тепер той краєвид можна було б назвати радше громадським смітником, там нічого не змінилося: жодного мерехтіння, ані найменшого відблиску, що нагадував би про морську гладінь. Видно було тільки безмежну темну пустку.

Після візиту до того клятого будинку з лабіринтом Поль не здатний був щось проковтнути, але зараз голод уже настійно нагадував про себе. Повигрібав сяке-таке їдло з холодильника — арахіс, шоколадні батончики — і з’їв його на ліжку. Чипси пополудні, чипси увечері… Режим забіганих людей. Нервово захихотівши, відкрив бляшанку з пивом і підняв тост до білої стіни, що була перед ним.

— За позбавлених коріння!

Посерйознішав і заходився шукати в гуглі, ввімкнувши свій ноутбук. Написав пошукові слова: «Фотограф, сучасне мистецтво, курдупель на хоботі слона», почав переглядати галерею світлин і нарешті натрапив на чоловічка у високому капелюсі, якого бачив уже увечері. Інші фото з’явилися самі. Впізнав, зокрема, факіра і повішеного пса.

Він клацнув на останній світлині й, прямуючи від посилання до посилання, урешті натрапив на статтю з блогу. Світлини були з книжки «Відкриття», що з’явилася 2003 року, про неї було багато відгуків. Видання зосередило в собі роботи Андреаса Абержеля.

Згідно з автором, Андреас Абержель належав до «сучасних трансгресивних фотографів», митців, яких цікавило все, що могло приголомшити й ішло усупереч моралі. Вони увічнювали секс, недуги, ненормальність, глумилися з релігії, із заборон, а потім усе це гамузом подавали пуб­ліці. Більше на тій сторінці нічого не було, але Поль знав, що він напав на слід. Світлини з книжки були приголомш­ливі, провокативні, так само, як і заголовки. Наприклад, «Christ piss», де розп’яття було занурене у склянку із сечею, воно мало вкрити ганьбою вигідний бізнес католицької церкви.