Увесь той аналіз не дуже досягав Поля. Усе, що він бачив, це була склянка з уриною, в яку було занурене пластикове розп’яття. Він повернувся до пошуку і набрав «Андреас Абержель». Митець мав свій вебсайт і добре наповнену сторінку у Вікіпедії.
Народився він 1967 року в Руані. Потворне буйволяче чоло, ліва повіка відшарувалася від ока, круглого і наче виготовленого зі скла, ніс плескатий, мов картоплина. Типовий приклад потворності. Та ще й на зріст той чоловічок був метр шістдесят.
Жив він у Нью-Йорку, Лондоні, Берліні, потім у Парижі. Уславлений, його знімки виставляли у всьому світі, підписані оригінали коштували дорого. Згідно з біографією, Андреас у десятирічному віці дізнався, що його дід, Йорам Абержель, уцілів у Аушвіці. Він належав до «Sonderkommando», групи в’язнів, що обслуговувала крематорій і власноруч мусила здійснювати масове винищення. Євреї, що жбурляли у печі інших євреїв… Носії секретів, що були позбавлені контактів з іншими в’язнями. Йорам зумів зробити кілька світлин газових камер, сховав їх і виніс із табору після звільнення.
Малий Андреас Абержель виявив ці згадки, що носили в собі абсолютний жах. На звороті тих світлин дід написав: «Я міг би кинутися на дроти під високою напругою, як багато моїх товаришів, але мені хотілося жити» або ж: «У нашій роботі якщо першого дня не зсунешся з глузду, то звикнеш». Кажуть, що та мить назавжди затаврувала Андреаса Абержеля, що він зазнав людської жорстокості внаслідок успадкування духовного досвіду, здобув ту саму травму, що тисячі жертв Голокосту. Тож мистецтво давало йому змогу проєктувати у світ глибоке внутрішнє страждання.
Поль почав переглядати серії, колекції, виставки з відповідною позначкою. Список не кінчався. «Історія насильства», 1986… «Спалення церков», 1988–1990… «Глибини», 1992… «Деформації», 1994. «Людські помилки», 1995–1996… Тридцять років Андреас Абержель фотографував потворність скалічених, закатованих тіл, людей із вродженими вадами або ж із наслідками генетичних помилок. Він фіксував огидне зі скандальною жорстокістю. Хотів ошелешити глядачів, завдати їм болю, вирвати їх із маленького унормованого життя, виплюнувши усе їм в обличчя: ці речі існували, вони були дійсністю, їх треба було показати.
Кілька разів у своїх інтерв’ю він казав, що найтрансгресивніший і найостанніший мистецький твір, який кортить йому створити як неухильний підсумок його роботи — це увічнення своєї смерті перед публікою. Зловити в об’єктив оту неймовірну мить, коли тіло руйнується, органи перестають діяти, легені вже не наповнюються повітрям. Він казав, що серйозно думав над цією ідеєю. Посилання вело далі, на сторінку, що була пов’язана з вебкамерою, яка знімала стіни і долівку, застелені білим полотном. Та місцина зберігалася в таємниці, там він збирався «втілити» своє останнє творіння. Клацнувши на тій сторінці, Поль завдяки лічильнику побачив, що разом із ним туди зайшла ще сотня осіб. Вони терпляче очікували смертну постановку, що буде здійснюватися в реальному часі завдяки фотографії.
Останнє мистецьке творіння…
Цей світ божевілля перевершував його розуміння. Він повернувся до світлин. Там були обличчя моделей, позували люди із серйозними й похмурими обличчями, масштаб їхньої люті посилювався чорно-білим зображенням. Кожна серія, згідно з описами, містила кілька десятків елементів, але щоб цілком побачити творіння, треба було придбати книжки або ж піти на виставку: були і списки, де вони відбувалися, а також дати.
Жандарм укинув до рота жменю арахісу, провів язиком по губах і вів далі пошуки. «Занурення», 1999. «Tenebra Lux», 2001. «Єрусалим», 2001… Він перестав жувати, побачивши трохи далі «Морг», 2010–2016. Гарячково покинув пакет з арахісом і натиснув на посилання.
Колекцію представляли тільки дві світлини. Старечі руки чоловіка синюшної барви, складені внизу живота, з трохи задовгими нігтями, покрученими пальцями і з розп’яттям у них. Видно було мертвий пеніс над калиткою ожинової барви. Внизу набрякла липка гомілка. Зміясті чорні вени виперло наверх, і вони скидалися на мереживо нейронів. Поль упізнав ознаки утопленика. І знову ці блакитні укривала і світлий метал стола, на якому лежав небіжчик.