— Повернуся сюди, щоб завершити справу. Треба десять годин, щоб кислота усе знищила, до останнього грама. Триста літрів на одне тіло, це найліпше дозування, повір моєму досвіду. Я вилляв тисячу літрів у бак, це два барила. Цілком досить, щоб перетворити й тебе в кисіль.
Чоловік виринув із темряви з двома великими порожніми каністрами.
— У нас це називається «вбивство без трупа». Без тіла, і жодним способом неможливо виявити хоча б що-небудь. Воно стає…— він помахав рукою.— Пшшш…
Він зупинився перед Габрієлем і показав пістолет. Габрієль упізнав старий ПМ, пістолет Макарова. Російський пістолет.
— Гарна штучка, еге? Неможливо відстежити, в базі даних жодного сліду. Обережність… І фальшиві автомобільні номери. У мене їх повний багажник. Ні документів, ні телефону в мене. Невідомець, примара. Ніхто не знає, хто я, ніхто не зможе докопатися до мого походження. А якщо хтось буде занадто допитливий — бах! Легко, це життя, друже.
Він пройшов кілька разів туди-сюди, складаючи барила.
— Унікальна річ ця кислота, вона не роз’їдає пластик. Тіло — це шість каністр. Відкриваєш кран і наповнюєш їх одну за одною. Потім виливаєш їх то тут, то там у лісі, на смітниках, у річки, навіть у вбиральню. Ти змішуєшся з підземним світом, наче органічне добриво.
Габрієль відчув, що заточується. Тільки ланцюг не давав йому впасти і зомліти. Він уявив Жулі, Матильду й інших, що вивітрилися назавжди, стерті з землі цим схибнутим.
— Ти мене уб’єш, то скажи принаймні, що ти зробив із моєю дочкою.
Росіянин, здавалося, не чув його, зосереджений на тому, що опускав гак трейлера між Габрієлем і баком. Потім повернувся з новим мотузком.
— Це навряд чи заспокоїть тебе, але я нічого їй не зробив,— відказав він, примруживши очі від їдких випарів.— Я тільки посланець. Твоя донька була просто спеціальною посилкою, яку я доправив за призначенням. Рештою клопоталися інші, і я нічого про це не знаю. Це їхня таємниця, розумієш? Але, гадаю, вона мертва, причому не так і давно.
— Мерзотник.
Невиразна посмішка. Він відірвав шмат мотузка, що ще звисав із трейлера, і жбурнув його у чан, де рідина вже стала непрозора. Потім вправним, метким і старанним рухом моряка зав’язав на гаку кінець нового мотузка. Габрієль мав знайти вихід. Він не хотів здихати. Не отак. Втеча була не можлива. Тільки крихітне сподівання: щоб занурити його в чан за допомогою трейлера, кат повинен був звільнити йому руки. За мить він переріже кабельну стяжку.
— Оці два тіла, які ти розчинив, хто вони?
— А я хіба знаю, мені ж наплювати. Стули пельку.
Він щосили вгатив Габрієля, поки той наполовину знепритомнів, і, вхопивши його за обидві ноги, підняв угору, щоб причепити до трейлера. Потім смикнув за важіль, і Габрієль почав зводитися. Бранець був на висоті метра над долівкою, руки, скручені за спиною, вже майже вилазили із плечових суглобів. Звисаючи між ланцюгом і трейлером у горизонтальному положенні, він плакав від болю, засліплений слізьми. Мабуть, його кат нічого не остерігався, коли перерізав обценьками стяжку.
Відчувши, що пута ослабли, Габрієль умить звинувся, немов рибина, що вискакує з води, і навмання вчепився в протигаз, потягнувши його на себе, а заразом його роззявлені щелепи вгризлися у першу-ліпшу ділянку тіла, що йому трапилася. Він одкусив шмат вуха, тим часом грубий пасок протигаза врізався у шию катові просто над борлаком і передавив трахею.
Той спробував одчепити пасок, лице його почервоніло мов буряк, із горла вихопилося харчання. Потім почав кидатися назад і вперед, ударився об стіну резервуара, намагаючись зловити Габрієлеву голову, який не послаблював захвату.
Хтозна, як довго тривало те задушення, мабуть, якісь хвилини, що здавалися нескінченними. Габрієлеві м’язи закам’яніли, він відчув, що його противник охляв, наче поранений буйвіл, який іще опирається, та потроху опускається додолу під вагою власного тіла. Росіянин пробував ще кілька разів сіпнути головою, щоб звільнитися, та руки його враз опустилися, а ноги ослабли. Він сповз додолу, та не цілком, бо Габрієль не відпускав його, поки ще здіймалися груди.
Коли він попустив пасок, очі в того типа вилізли на лоба — дві діри, наповнені яскраво-червоною кров’ю. Щелепи зціпилися в останньому рефлексі, відкусивши кінець язика.
Габрієль насилу зводив дух, ноги його були в повітрі, плечі й потилиця на долівці, руки ззаду. Він виплюнув шмат тіла разом із кров’ю. За хвилю він заворушився і, звільнивши ноги від мотузка, повалився на долівку.