Пронизаний болем, він нагромаджував сили, щоб звестися. Почувався таким живим! Серце його, здавалося, стиснулося і калатало в самісінькому горлі. Супротивник утупився у нього невидющими очима, і на його обличчі заклякла личина жаху. Габрієль обшукав його, та росіянин не брехав: жодного документа, навіть чека з крамниці чи автостоянки, жодного папірця.
Габрієль забрав свій телефон і, взявшись за голову, обернувся довкола своєї осі. Легені палали. Він убив цього чоловіка. Звісно, це самозахист, але ж на долівці лежав труп, і той труп укритий був його відбитками і його ДНК.
Він глянув на мерця і зціпив зуби.
— Не сяду я до в’язниці за тебе. Це ти долучишся до підземного світу.
Він зав’язав мотузок довкола гомілок росіянина. Сфотографував його телефоном,— єдиний слід, що залишиться від нього,— а потім те саме зробив із трупом другої жінки, що розчинявся в кислоті. Відтак узявся до важелів. За хвилю збагнув, як усе воно діє. Підняв тіло і перемістив його в потрібному напрямку. Рвучким порухом опустив труп у чан.
— За Жулі, мерзотнику.
Краби відразу ж узялися до діла. Габрієлеві очі палали від жаги помсти, тоді як зіниці його ката потроху щезали в брудній піні, від них лишилися дві зяючі діри. Габрієль довго стояв непорушно, тяжко сапаючи і думаючи про наслідки.
Витер ганчіркою важелі, укинув хомут і трекер у резервуар, а потім трохи відкрутив кран, щоб звідти потроху крапало. Краби затанцювали від контакту з бетонною долівкою. У цьому ритмі потрібні були цілі дні, щоб циліндр спорожнів — цілком достатньо, щоб розчинилося тіло росіянина,— і рідина розлилася величезним озером, унеможлививши будь-які аналізи. Габрієль уявив обличчя поліціянтів, які врешті поткнуться сюди за місяць чи за рік…
Коди він урешті вийшов надвір, дощ так само молотив по стінах будівлі, краплі вибухали в калюжах. Накульгуючи, промокши до рубця, він позбирав поламані замки, побіг до автомобіля росіянина, що стояв коло ґрат біля входу на територію, сфотографував номер, що був вочевидь фальшивий, і навіть пальцем не торкнув корпуса, остерігаючись лишити відбитки. Пішов до свого автомобіля.
Його легені якось дивно хрипіли, звісно, їх спалили випари. Він відчинив навстіж вікно: його шкірі потрібна була волога, а трахеї — свіже повітря. У дзеркалі відбилося жахливе видовище: уся ліва частина його обличчя набрякла і була фіолетової барви.
За п’ять хвилин він виїхав на шлях через поля. Викинув замки в рів. Хутчій звідси. Будь-що покинути цю прокляту країну. Набрав номер Поля, і той не дав йому й слова промовити.
— Я себе не тямлю від тривоги! Що ти там робив, у дідька?
— Скажи мені, що тільки ми знаємо про Хмельника, що ти нікому не казав про зміст твого повідомлення.
— Ти бачив, котра година? Я зроблю це завтра.
— Ні, треба, щоб ти видалив це повідомлення. Ніякого Хмельника, ніякої Бельгії. У нас проблема. Викрадач Жулі, той, що сидів за кермом сірого автомобіля… словом, було так: або він, або я.
— Викрадач? Або він, або ти? Ти хочеш сказати, що…
— Цієї миті він розчиняється в кислоті.
68
Захекавшись, поспіхом узутий у м’які пантофлі з емблемою готелю, Поль упустив Габрієля в хол. Була майже четверта ранку. Пустельну вулицю наповнювали крики стривожених чайок, і вітер зі сходу дедалі міцнішав.
— Боже милий…
Його колишній колега насилу тримався на ногах і дрижав, стискаючи зведений комір шкіряної куртки. За три години їзди він кілька разів мало не заснув. Скроня і вухо з лівого боку були вкриті зашкарублою кров’ю. Під пахвою він тримав картину, що належала Паскалеві Круазію.
Поль мовчки провів його до ванної у своєму номері, допоміг скинути светр, взуття, приготував халат, відкрив кран із гарячою водою. Габрієль став під гарячий душ і застогнав від утіхи. Звів обличчя до розпилювача води. Від струменів йому було боляче, але він розціпив палаючі щелепи, щоб вода змила присмак крові й кислоти в горлянці. Він був тут, він був живий. Утікач із пекла.
Якомога обережніше намилившись, він глянув на шпакуваті волосини на грудях п’ятдесятип’ятирічного чоловіка, на вузлуваті лікті, довгі понівечені руки. Він так стискав той пасок довкола шиї росіянина, поки на правій долоні утворився пруг. «За Жулі,— подумав він,— за неї я таке вчинив».
Надів халат. Поль чекав його, тримаючи в руках картину. Оглянув садно на скроні, стан повіки.
— Ти скидаєшся на боксера, якого добряче відлупцювали. Тобі треба до лікарні.