— Обійдеться. Гадаю, там нічого не поламане. Я вже бачив переломи, усе було б набагато гірше. Ніякої лікарні. Ліпше не привертати уваги.
— Поясни мені, що сталося. Усе, від початку до кінця,— попросив Поль, умостившись на краю ліжка.
Габрієль умостився коло нього, він кривився, у нього все боліло. Розповів від самого початку, від того, що сталося місяць тому: пошуки в околицях Ікселя услід за виявленням сірого «форда»; картина, що вивела його на художника, Анрі Хмельника, тобто Арвеля Гаека, багатого промисловця, що спеціалізувався з хімії і помер від серцевого нападу; вдова, яка орієнтувала його на Ванду.
— Я вийшов на Ванду, але вона порвала з мафіозним середовищем. Мені здавалося, що, проникнувши в її життя, я понишпорю в її паперах, ознайомлюся з її зв’язками, та це нікуди мене не привело. Може, через це я вирішив повезти її в Сагас. Щоб освіжити її пам’ять і змусити розповісти мені про події, що сталися після викрадення. Звичайно, це важко було почути… і тієї ж таки миті я зомлів, утративши пам’ять.
Він поторкав своє набрякле око пучками пальців, скрививши обличчя.
— Росіянин від самого початку тримав нас на прицілі. Під моїм автомобілем він причепив другий трекер. Побачивши, що я повернувся на північ, він подався по моїх слідах і вирішив раз і назавжди покінчити зі мною.
Поль легенько кивнув, уражений тим подвійним стеженням. Його люди нічого не помітили.
— Сьогодні вночі чи радше увечері я поїхав до вдови, відвідавши крамницю антиквара, де торік у серпні придбав картину. Дізнався дві нові деталі про свій перший візит. Спершу здалося, що Гаека давав свої жахливі картини таким самим багатіям, як і сам. Я відвідав одного з них, Паскаля Круазія, сімдесят п’ять років. Той портрет висів у нього в кабінеті. Звісно, він сказав, що нічого не знає про моделей. Може, це й правда, може, він збрехав, хтозна. Але так чи так, хлопчина, що намальований там, належить до зниклих осіб. Як і Жулі. Як Матильда і, можливо, інші. Гаека знову використав кров.
Вони знову розглянули портрет. Полеві стало недобре. Хто він, цей хлопчина? Коли він зник? У якій місцевості? Він обернувся і глянув на Габрієля.
— Розкажи мені про росіянина.
— Я вже переходжу до нього. У майстерні Гаека була стара металева вивіска, що вказувала на Содбен. Я пов’язав цю назву із записником Жулі. Ти пам’ятаєш, Калеб Траскман називав її у списку найліпших засобів спекатися тіла.
— Ага, пригадую.
— Содбен — це старий склад винятково небезпечної хімічної продукції. Я рушив туди. Коли опинився там, росіянин напав на мене. Ось зачекай…
Він показав фото нападника. Відкушений язик, вирячені очі. Поль зморщив носа. Потім Габрієль дістав світлину тіла в кислоті й урешті фото двох трупів у мішках.
— Коли я прийшов, то вони лежали в кутку. Поголені цілком, черепи теж, здається, не можу сказати достеменно, але, здається, вони перебували в формаліні, перш ніж їх поклали в мішки. Цей тип використовував занедбаний склад, щоб позбутися тих тіл за допомогою барил із кислотою, що лежали серед сотень тисяч порожніх діжок. І, вочевидь, Гаека ще за життя дав йому доступ до складу й до кислоти. Це тривало багато років. Роками вони розчиняли тіла у своїх чанах.
Поль намагався розкласти елементи пазлу, але марно. Що робили ці два трупи із запахом формаліну в усій цій історії? Вони теж були викрадені?
— Той виродок знайшов час, щоб іще раз залізти до моєї хати і пошукати картину із Жулі та Матильдою. Він укинув її в кислоту на моїх очах. Він мало не вбив мене. У мене не було вибору. Я вкинув його в чан.
Жандарм пройшов туди-сюди кімнатою, взявшись за голову. Він насилу стримався, щоб не закричати, потім трохи заспокоївся.
— Існує ризик, що дістануться до тебе?
— Усе, що знайде поліція — це мікроавтобус із фальшивим номером і огидну калюжу, в якій вони не зможуть виявити жодної людської клітини. Ці розкладені тіла… Я ще ніколи не бачив такого. Це мов пігулки аспірину, які ти розчиняєш у воді…
Він знову поринув у думки. Що було б, якби він не здолав того типа на складі? О цій порі, либонь, висів би над чаном, і та клята хімія наполовину зжерла б його череп.
— Можливо, поліція урешті буде ставити запитання про Содбен удові. У найбільш песимістичному сценарії вона згадає про мій візит, і вони прийдуть допитувати мене. А я скажу, що ніколи не бував на тому складі. Нашої вечірньої розмови вже не існує. Ти нічого не знаєш. Тобі не треба хвилюватися про своє майбутнє.
— Не треба хвилюватися… Ні, ти щойно пояснив посадовцеві жандармерії, що розчинив людину в кислоті, але мені нема чого непокоїтися.