Він перебував у жахливому маренні, з якого не міг вирватися. Відколи він почав брехати й вийшов за межі законного розслідування, йому довелося втрапити в небезпечну халепу. І Габрієль це знав. Тепер єдиним способом виплутатися з тієї халепи було не панікувати.
— Гаразд, подумаймо,— пробурмотів він.— Бельгійську поліцію не можна залучати до цієї справи, надто ризиковано. Це означає, що я не повідомлятиму ні про твої походеньки, ні про твої відкриття по цей бік кордону. Отож, ні Гаека, ні Содбену, ні росіянина, нічогісінько. Забудемо…
Габрієль несамохіть кивнув. Це був єдиний вихід.
— Скажемо, що Вандин номер написаний був на клапті паперу в твоєму помешканні. Я хочу все-таки звернутися до судових медиків, щоб знати, що то вона. Що ж до картини… може бути таке, що власник заявить про крадіжку?
— Якщо він бодай якось причетний до цього діла, то в його інтересах мовчати. У протилежному випадку він нічого про мене не знає.
— Отже, цієї картини не існує… Значить, не буде процедури пошуку ДНК й жодної надії на ідентифікацію людини з портрета. До того ж, я ще не казав у моїй групі про полотно, де намальована Жулі. А то як я пояснив би його зникнення? Нехай тобі всячина, Габрієлю, завдяки тобі я опинився в купі лайна, розумієш?
Не слухаючи нарікань колишнього колеги, Габрієль порпався в пакеті з арахісом. Почав жувати і відразу ж пошкодував. Один з ударів росіянина пошкодив йому ясна.
— А що дає нам Траскман?
Поль взяв себе в руки. Своєю чергою він теж почав викладати свої досягнення. Листи з погрозами, які отримував письменник, крадіжка Давидом Ескіме останніх сторінок рукопису, світлин у тому бридотному альбомі, а також їхнього походження.
— Андреас Абержель зараз виставляється в Парижі. Якщо це добрий слід, то я спробую простежити переміщення трупа Матильди Лурмель і встановити осіб, що були причетні до цього. Але я робитиму це в чітко визначених рамках мого розслідування. То ти мені будеш ні до чого, второпав?
— А як ти поясниш судді родиму пляму? Адже це я пішов до матінки Лурмель, я помітив цю схожість.
— Скажу, що ти пішов туди, тому що, попри діру в пам’яті, у голові в тебе застряло прізвище Лурмель. Потім я показав тобі альбом Ескіме, коли приніс тобі додому папери, а ти побачив у ньому ту пляму.
— Це тримається купи.
— Завтра вранці чи радше за кілька годин ти повернешся до хати, адже тобі потрібно лікуватися. Постираєш всі ці світлини в телефоні, причому ретельно. Тобі треба вкладатися у ліжко, Габрієлю, а то ти сконаєш дорогою, в найкращому разі від виснаження, в найгіршому від кулі в голову.
Габрієль мусив визнати, що він має рацію, і кивнув.
— У Траскмана… жодного сліду Жулі?
Поль із похмурим виглядом насилу видушив із себе слова, сповіщаючи про наявність таємної кімнати, де прозаїк, можливо, утримував Жулі. Габрієль начебто не відреагував на ті слова. Він сидів понурившись і звісивши руки між колінами. Тільки посмикування кутика вуст свідчило про виняткову напругу, яка не давала йому заснути.
— Перш ніж податися додому, я хотів би побачити, де її замкнули…
Він понурив голову, звів її, здорове око наллялося кров’ю, він заходився ставити запитання, та, дивина, не виявив жодної ознаки агресивності чи гніву до Траскманового сина, який мовчав про все. Цієї ночі у нього не було сил.
— Хоч ми й не залучатимемо до цієї справи бельгійської поліції, та це не завадить нам намагатися зрозуміти, що ж відбувається,— пробурмотів він.— Росіянин працював на когось, він сам про це казав. За ним були ті, хто відповідав за все це, Полю. Треба, щоб вони заплатили.
Жандарм узяв стілець і сів напроти Габрієля.
— Той руський казав тобі про щось таке, що могло б мені допомогти?
Габрієль помацав набряклу повіку. У нього було таке враження, наче в оці намагається випрямитися якась пружина.
— Та небагато. Вочевидь, він тільки викрадав людей, спершу разом із Вандою, потім сам. Ще в нього була робота… кидати трупи в кислоту на складі в Содбені. Гаека про це знав.
— Вочевидь Траскман про це знав, причому вже 2007 року. Це означає, що ці двоє були потайці знайомі. І той, і той знали, що тіла проходять через той склад, щоб безповоротно зникнути… Але як міг Гаека написати обличчя Жулі, якщо Траскман утримував її в себе?
— Вони ділилися своїми жахіттями. Кожен знав, що робить інший. Ці виродки були зліплені не з однакового тіста, як ми оце. Вони були інші, мислили по-іншому, їхні мотивації нам цілком не доступні.
Запало мовчання. Злочинні змовники. Поль помахав пальцями в повітрі, наче намагався зловити думку, що застряла на порозі свідомості. Урешті потер скроні.