— Вже нічого не бачу. Треба спати. Добре, що ти побудеш тут ці кілька годин. Матрац широкий, то якось помиримося.
Він повісив на дверях табличку «Не турбувати», потім прибрав у ванній кімнаті халат. Повернувся і, згорбившись, сів коло Габрієля.
— Якби хтось тиждень тому сказав мені, що я ділитиму з тобою ліжко в цій дірі… Ми з нашими халатами скидаємося на двох стариганів, що відбувають курс таласотерапії.
69
Габрієль простував дамбою до свого автомобіля. Щось невимовно гарне і сумовите витало над цією великою бухтою, де море відпливало так далеко, що його вже годі було і розгледіти. Сіре небо зливалося із сірою гладінню моря, і ті дві барви були так само потужні, як і південна блакить, гостро контрастуючи з піщаним простором, диким і стародавнім, жовтим, наче яєчна шкаралупа.
Габрієль зупинився і глянув на сріблясту риску обрію. Холодний вітер, що шмагав частину його лиця, яка геть заков’язла, підтримував тіло в стані необхідного стресу. Він бачив ту божевільню, коридори, що не кінчалися, репрезентацію збуреної душі Калеба Траскмана, і таємну кімнату, де, вочевидь, мешкала Жулі. Зустрівся поглядом із сином Траскмана, що мав пригнічений вигляд, і не мав сили накинутися на нього. Побити його означало б додати ще проблем.
Він рушив із місця і дорогою зустрів два поліційні автомобілі, що на повному ходу мчали до маяка. Там чекав їх Поль, щоб розпочати необхідні слідчі процедури. Колеги з півночі обшукають лабіринт, візьмуть проби, обстежать місцевість довкола вілли із силою-силенною апаратури, шукаючи одне чи, може, й кілька тіл. Це забере цілі тижні, але Габрієль відчував, що вони не знайдуть Жулі. Її не було тут уже давно.
Справжнім слідом відтепер піде Поль: це світлина з родимою плямою, що, як він сподівався, була знята фотоапаратом Андреаса Абержеля. Габрієль насилу стримувався, щоб самому не помчати до столиці й не взятися до справи в Палаці Токіо. Поль уже достатньо ризикував через нього. Та й він пообіцяв, що триматиме його в курсі всіх відкриттів. Якщо в Абержеля є імена чи взагалі якась інформація, то Поль дістане її.
Спустившись на берег, він знову кинув оком на море, мало не сполохавши птахів, що стислися в кім’яхи пір’я. Ніколи не дізнається він, чого зазнала тут Жулі. Скільки сподівалася вона порятунку від нього? А його не було. Він не зміг її порятувати.
З отакими сумними думками дістався він до Лілля, заїхав у квартал Ваземм і піднявся до свого помешкання. Росіянин потурбувався зачинити за собою двері й цього разу нічого не поперекидав.
Габрієль зателефонував слюсареві, й той прийшов учасно. Нічого не питав, угледівши його обличчя. Вставив замок, узяв гроші й пішов. Габрієль проковтнув дві пігулки «Дюфалгану», намастив щоку і скроню маззю, яку знайшов у аптечці у ванній. Йому заболіло, коли він натиснув на надбрівну дугу, але це нагадало йому, що він живий, і про те, як удало уникнув смерті. Він уклався в ліжко, геть виснажений, наче тіло раптом покинула напруга останніх днів, і поринув у тяжкий сон без сновидінь.
Прокинувшись о чотирнадцятій годині, зазирнув у холодильник, дістав шинку з тертою морквою у вакуумному впакуванні і з’їв, не почуваючи від того задоволення. Треба було піти до крамниці й швиденько зателефонувати власникові помешкання, повідомити, що поставили новий замок, зазирнути в папери і зустрітися з приводу втрати пам’яті. А потім, звісно, шукати роботу. Баланс на банківському рахунку не завжди буде позитивний. Але як знайти роботу, якщо в тебе мізки набакир? Що писати в резюме? Був він жандармом, провадив слідство. Сагас, хатина в Альбіоні — то було все його життя. Попереднє життя…
Роззирнувся довкруги, ці жалюгідні кімнати, ніяких барв, опорядження. Пречудовий образ життя самотнього чоловіка, без минулого і без майбутнього, без будь-яких планів. Він тривожився, думаючи про найближчі тижні: що з ним буде? Принаймні поки їздив тими шляхами і його намагалися вбити, то не було коли думати. Що може бути гірше, ніж опинитися на самоті, сидіти за столом, а напроти тебе сліпа стіна? Ніж похмуре брязкання виделки об тарілку? Тим-то він і не припиняв шукати дочку. Той пошук був пломінчиком, що тримав його у житті. Без цього він дійшов би до того стану, в якому була Матильдина мати.
Із цими думками він дістав із кишені аркушик із номером Жозіани Лурмель. Не міг забути її обличчя і захотів їй зателефонувати. Але навіщо? Сказати, що її доньку сфотографували на столі для розтину після того, як вона пройшла через руки садистів? Що якийсь шаленець намалював її дитину її ж таки кров’ю? Зітхнувши, Габрієль зіжмакав папірець і кинув у смітницю. Зробивши те, він подумав, чи було в нього якесь любовне життя упродовж цих років. Були в нього якісь жінки, крім Ванди?