Його погляд повернувся до ката. Вочевидь, Арвель Гаека вже давно надав йому той об’єкт і кислоту, щоб можна було позбутися трупів. Траскман це знав. І, звичайно, ще хтось знав. «Тому що мені платять. Це моя робота»,— сказав йому росіянин. Хто ще й досі орудує важелями цього клятого механізму? Що за диявол платив йому за те, що той розчиняв людей у кислоті? Хто були ті дві просякнуті формаліном жертви? Звідки їх привезли? Чому?
Габрієль перейшов до фотографій тіл. Під потужним фотоспалахом їхні риси прибрали вигляду жировоску і жахливо контрастували із чорною барвою смертних мішків. Дві жінки… Сорок чи п’ятдесят років, важко сказати, з огляду на те, що шкіра їхня стала мов каучук. Він провів пальцем по екрану, щоб поглянути на світлини, де вони були зняті з різних позицій.
Аж повернувся назад. Коло лівого стегна, на краю застібки, був якийсь напис. Габрієль збільшив знімок. Це скидалося на штамп, з огляду на чорну рамку довкола написаних курсивом літер. Одна частина була прихована, але можна було прочитати:
Medyczny
stoku: К417
Це схоже було на якусь слов’янську мову. Жінка була проштампована, мов худоба. Він відчув, як закололо в пучках пальців, зосередився на світлинах другого трупа, обравши фото, де теж видно було стегна. Добре, що він дужче розшморгнув мішок, і краї його розгорнулися. Цього разу штамп, теж оточений рамкою, видно було цілком.
Uniwersytet Medyczny
W Białymstoku: K442
Серце його закалатало. Він повернувся до інтернету і надрукував текст для перекладу, система відразу ж упізнала мову. Польська.
«Медичний університет у Білостоку: К 442».
Цілий каскад емоцій захлеснув Габрієля, коли у його голові все стало на місця. Проштамповані й пронумеровані трупи, університет, запах формаліну: звісно, то були тіла для наукових досліджень, що зберігалися у ваннах консервації, щоб над ними могли вправлятися студенти. Габрієль уже побував у такому закладі внаслідок дурнуватого розіграшу років із двадцять тому. У нього збереглися згадки про відрізані голови, що плавали в акваріумах, про небіжчиків у глибоких прозорих резервуарах, про руки і ноги, які приносили на столи для розтину так природно, наче розкладали пошту. Там теж було маркування з метою ідентифікації та відстеження.
Але який інтерес був вивозити тіла, що призначалися для наукових досліджень у Польщі, щоб потім їх розчиняти кислотою в Бельгії? В цім не було ніякого сенсу.
Геть розгубившись і пройнявшись недовірою, він поглибив пошук. Білосток. Місто з трьома сотнями тисяч жителів, розташоване на сході Польщі, за кілька кілометрів від білоруського кордону.
Польща…
Ще одна зачіпка, ще один пошук: Бещади, регіон польських Карпат, де Анрі Хмельник мав шале. Це було за п’ятсот кілометрів від Білостока, на півдні, за два кроки від Словаччини й від України. Як казала його дружина, Анрі Хмельник кілька разів за рік їздив туди полювати на вовків.
Це не могло бути випадковістю. Габрієль уважно розглянув карту. Загублена в Карпатах хатина… Ця частина Карпат притягувала його погляд, наче магніт. Він знову подумав про коріння, що звисало зі стелі, про картини: дерева…. Потім про надмірно великий портрет Хмельника в його замку. Про зверхній і поблажливий вираз обличчя. Наче казав комусь у вічі: «Ви бачите, та не знаєте». Що ховав цей погляд? Що ховало те шале? Невже Хмельник писав там свої картини?
Він пошукав у кишені куртки і знайшов там папірець, на якому Сімона Хмельник написала номер свого телефону. Завагався: зателефонувати означало привернути увагу. Але він не бачив іншого способу здобути інформацію.
Вона відгукнулася після двох сигналів, сказала, що шале належало йому завжди й що ніхто не їздив туди, відколи він помер. Коли вона запитала, чому він тим цікавиться, він пояснив, що шукає такі самі картини, як ота, що була в неї: може, її чоловік творив їх або зберігав у тій хатині? Він міг би поїхати до Польщі, щоб перевірити це.
Вона не бачила в тім нічого поганого, але не мала поняття, де лежать ключі від шале, їй ні разу не доводилося тримати їх у руках. Габрієль переконав її все ж таки дати йому адресу. Він якось зуміє промкнутися туди, не виламавши дверей. Він був жандармом, то знає, як діяти.
Пообіцявши, що розкаже їй правду, він припинив розмову, втупившись у клаптик паперу, на якому записав адресу. В його очах знову спалахнула іскра: пошук тривав.
Зазирнув у мережу: до Польщі — дві години літаком, і як у всі країни Європи, достатньо посвідчення особи. Він увійшов на сторінку попередніх замовлень. Були два рейси Лілль–Краків. Один відбував о 18:05 і міг доправити його туди за смішну ціну. В голові у нього склався чіткий план: із Кракова він винайме автомобіль до Бещад. Після того подасться до Білостоку.