Залишалося менше трьох годин. Лілльський аеропорт «Лескен» був за десяток кілометрів.
Це було можливо.
70
Шукати світлину, наче переслідувати підозрюваного, якого будь-що треба затримати.
Поль знав, що, з’ясувавши походження тієї світлини, він дізнається якусь частку правди. Це було так, наче цілі години їдеш нескінченним тунелем — і перед тобою потроху починає мріти пломінець, що дедалі яснішає, а потім у вічі б’є світло білого дня.
Телефон задзеленчав. То був Мартіні.
— Дещо вдалося з’ясувати з мобільного телефону Ванди Гершвіц,— сказав заступник.— Її справжнє ім’я — Рада Бойкова, тридцять п’ять років, три роки жила в центрі невеликого містечка біля бельгійського кордону з французького боку: Аллюен. Це за двадцять кілометрів від Лілля…
Поль заїхав у західне передмістя столиці, що було вже захаращене автомобілями, хоч не було ще й шістнадцятої години. Він збільшив гучність динаміка блютуз.
— Із документами наче все гаразд, на обліку в поліції не стояла, у файлах нічого підозрілого. Поки що ні про неї, ні про її походження багато сказати не можна. Ми проаналізуємо вхідні й вихідні дзвінки, але вже з’ясували один номер, із якого наполегливо телефонували останніми днями: це такий собі Ремі Барто, господар кав’ярні в Аллюені. Я зв’язався з ним. Рада Бойкова працювала в нього офіціанткою, відколи оселилася в тому закуті. Він непокоївся, що вона не озивається.
— Ти мене дивуєш,— сказав Поль, несподівано загальмувавши, бо рух сповільнився.
— Барто казав мені про Москато. За його словами, наприкінці серпня Габрієль почав регулярно снідати в кав’ярні. Розмови, щирі усмішки. Бачив, як він кілька разів забирав автомобілем його офіціантку після роботи. Це звідти вони подалися…
Усе збігалося з Габрієлевою версією. Бойкова порвала із середовищем і сховалася у прикордонному місті, де він знайшов її завдяки телефону, який отримав від Хмельникової вдови. Він подивився на неї, звабив і завіз до свого помешкання в Ліллі. Поль знав, що було далі.
Він поінформував заступника про ті процедури, які розпочалися стосовно вілли Траскмана: здобувши інформацію про справу, начальник місцевої поліції взявся до розслідування. Поль урвав розмову. Треба було зосередитися: автомобілі й мотоцикли шугали звідусіль, підрізували його, сигналили. За пів години, перенервувавшись, він проїхав брамою Дофін, потім проспектом Бюжо, а далі вулицею Коперніка. Згаяв п’ять хвилин, поки зупинився на стоянці коло парку Клебер-Трокадеро. Вийшовши з автомобіля, зітхнув із полегшенням. Остання година їзди видалася важкою для ведмедя, що вкрай рідко покидав свої гори.
Палац Токіо скидався на величезний храм, що сяяв білизно5ю, стояв він посеред проспекту, обсадженого деревами й оточеного будинками османського типу. У східному крилі містився Паризький музей сучасного мистецтва, у західному — Центр сучасного мистецтва. Жандарм глянув на Ейфелеву вежу на задньому плані,— він не пригадував, щоб хоч раз бував тут за останні два десятиліття,— сфотографував її і почвалав сходами, що були перед ним, ходою кульгавої качки. Навмисне був одягнений у цивільне, навіть придбав квиток для входу — лише на виставку «Морг». Був він лише одним із багатьох відвідувачів, що загубився у натовпі.
Вказівники провели його через складну архітектуру Палацу. Будівля була людна і знана, її щодня переробляли мистці, які малювали на її стінах, пробивали її коридори і рили підлогу. Вона сама по собі була мистецьким витвором, п’яна від свободи і розмаїття.
Спустившись двома короткими сходами і пройшовши двома підземними дверми,— в одних охоронець перевірив його квиток,— він пройшов до зали приватного кіно і попрямував темним коридором, пописаним чорно-білими малюнками. Він зустрів двох чи трьох мовчазних людей, що мерзлякувато куталися у куртки, потім пройшов у першу залу. Там усе було як у морзі, відтворюючи незвичну, бентежну атмосферу: долівка була вкрита лінолеумом, стеля низька, гнітюча, резервуари для трупів зачинені, вишикувані по шість у три ряди… Навіть температура була штучно занижена: не більше десяти градусів. Поль мусив визнати, що вступний ефект був разючий.