У рамках на стінах розповідалося про біографію мистця, про те, що на нього вплинуло, про початки серії «Морг». Можна було натиснути кнопку, й аудіогід починав викладати ту саму інформацію. Поль скористався тим, і простір наповнив серйозний, монотонний чоловічий голос.
Слухаючи, він навмання підійшов до одної шухляди, витягнув її і побачив у ній величезну світлину під склом. Він упізнав фото з альбому Ескіме, на ньому був чоловік з перекривленим ротом, що лежав на металевому столі. Тут під ним стояли ініціали «А. А.» і підпис: «Серцевий напад, 2014».
Поль заходився висувати інші шухляди. Страшні світлини визирали з їхніх могил. «Джон Доу, смертельне падіння, 2013», «СНІД, 2011», «Смерть від задухи, 2015», «Опіки, 2016». Коли на коліщатах висунулася десята шухляда і перед ним постало фото, горло його стиснулося.
«Причина смерті невідома, 2013». Широким планом стегно з родимою плямою у вигляді кінської голови. Він знайшов її. Андреас Абержель таки тримав труп Матильди Лурмель в об’єктиві свого апарата.
Якесь шурхотіння позаду. З тамбура ліворуч вийшов гурт із п’ятьох відвідувачів. Губи міцно стиснуті, ніхто й слова не промовив. Вони зиркнули скоса на Поля і пішли собі. Зачинилися двері, й запала тиша.
Жандарм оглянув останню шухляду і вийшов до тамбура. Відхилив завісу з прозорого пластику — щось на кшталт будівельної плівки,— а потім другу, і перед ним постала ще огидніша кімната: посередині стояли два столи для розтину, вкриті білими кахлями, зала була освітлена великою лампою. Стіни теж були викладені кахлями, під ними видніли вітрини з хірургічним інструментом. Поль згадав оті давні зали для розтину 40-х років, ще гірші, ніж у лікарні в Сагасі.
До нього стояли спиною чоловік і жінка, які розмовляли з приводу одної із численних світлин, що були почеплені на стінах. Поль стиснув кулаки в кишенях, упізнавши обличчя чоловіка: Андреас Абержель. Дав йому на здогад, що хоче поговорити з ним. Митець кивнув і підняв палець, мовляв, за кілька хвилин, і повернувся до розмови. Із-під чорного картузика зміївся чуб, що танцював на спині у замшевому вельветовому піджаку солом’яної барви. Полеві згадався кумедний гобіт із «Володаря перснів».
Що ж, як прийшов, то доведеться потерпіти. Речі, що були дбайливо виставлені на вітринах, скидалися радше на ковальські знаряддя, ніж на хірургічні інструменти. Пилки для груднини, молотки, щипці… На стінах — анатомічні частини: в моторошному танці одне одного міняли зашиті животи, обгорілі обличчя, прохромлені тіла. Поль був звичний до смерті, проте добре уявляв, як приголомшують відвідувачів ці втілення, від яких мороз іде по спині. Усі ці аварії, опіки, задухи…
Одну світлину зробили з кінця стола для розтину. Від великого пальця ноги, на задньому плані, спершу чітко, а потім розмито виднів нерівний шов, накладений судовим медиком від лобка до самісіньких ключиць. Жандарм подумав про те, чим усе-таки керувалися люди, які приходили, щоб помилуватися на ці жахіття. Що шукали вони в мерзенній смерті інших людей? Чому захоплювалися небіжчиками?
Поль зупинився перед величезним оком, що було праворуч від входу. Знімок під склом був квадратний, метр на метр. У великому чорному сонці зіниці відбивався світляний еліпс штучного освітлення. Повіка видавалася трохи заважкою, синюшна барва носової кістки нагадувала, що тут діє невблаганна холодна смерть…
Той погляд пронизав його до самісіньких кісток. Тривало це тільки частку секунди, невловну мить, упродовж якої він зазнав такого враження, наче зустрів щось знайоме. Не погляд, а більше, присутність, що крилася за цим мертвим оком.
Він ближче підійшов до тієї світлини, що звалася «Отруєна, 2017». Зблизька око скидалося на величезну криницю пітьми.
— Ви помітили, що тут відбивається світло хірургічної лампи? — почувся голос за спиною.— Це наче вікно, воно представляє життя, що поступово гасне, аби поступитися місцем смерті. Воно і привертає вашу увагу і єднає вас із «Отруєною» драматичної і заразом споглядальної миті.
Поль закляк. Чому ця світлина так стривожила його? Андреас Абержель наглядав за ним краєм ока. Його рідкі вії скидалися на викорчуваний ліс. М’ясисті губи були мов дві шини, накладені одна на одну.
— Чим отруєна?
Мистця, здається, здивувало те запитання. Він із якоюсь наполегливістю зиркнув на співрозмовника — погляд був палючий, жвавий, неспокійний,— і трохи відступив. На другому знімку видно було пухкенькі ніжки немовляти, одна з яких була оповита блакитною стрічкою. «Менінгіт, 2011». Абержель довго мовчав, завмерши від захвату перед власним творінням.