— Я назвав би це «Непристойна смерть». Я тут показую те, що не має бути показане: смерть, що нападає на немовля. Що може бути жорстокіше й несправедливіше? Цей знімок завжди викликає бурхливу реакцію, і я не скажу, що це мені не подобається. У дев’ятнадцятому столітті небіжчиків трактували як живих, їх одягали, надавали їм різних поз, щоб помістити їхні світлини в родинний альбом. Хіба не існує сила-силенна портретів дітей, що померли в ранньому віці, але їх тримають на руках матері? А ці славетні люди, такі, як Пруст або Гюго, яких фотографували на смертному ложі?
— Чим отруєна? — повторив Поль, що непорушно стояв перед світлиною.
Чоловічок обернувся і, не кліпаючи, втупився в нього.
— Мій контакт не надав таких подробиць. Отруєна, та й годі.
Поль кивнув, потім рушив із місця і помалу пішов залою. Абержель подався за ним.
— Ви знали історію цих тіл, перш ніж увічнити їх?
— Не зовсім точно. В моєму ремеслі завжди необхідно знати тему, щоб не схибити, та коли ви опиняєтеся перед трупом, це не те саме. Виклик серії «Морг» не в тому, щоб дізнатися, якими чоловіками чи жінками вони були, а в тому, щоб передати красу форми, наново переписати особистість небіжчика перед тлінністю змісту. В цім і полягають емоції. Треба було старанно опрацьовувати барви і матеріал, щоб досягнути бажаного ефекту.
— Можу я показати вам одну особливу світлину, яку побачив при вході сюди? Хотілося б, щоб ви прокоментували її.
— Для цього я тут і перебуваю кожного дня пополудні.
Вони пройшли крізь тамбур. Поль висунув шухляду, і перед ними з’явилася фотографія стегна з родимою плямою у вигляді кінської голови. Абержель став напроти співрозмовника по той бік металевої шухляди.
— «Причина смерті невідома»,— продекламував він майже побожним тоном.— Сталося це кілька років тому. Що вона у вас викликає?
— Запитання ставлю я.
Митець, здається, абстрагувався від тону, з яким Поль звернувся до нього.
— Ви знаєте, що існує сто сорок способів померти? Декотрі видовищні й надаються до ідентифікації, навіть для новачків: утоплення, задушення, повішення, смерть від вогнепальної зброї. Інші важче розгадати, й потрібна експертиза фахівця: інфаркт, розрив аневризми, легенева емболія… Загалом патологоанатомові вдається дати назву причині смерті, навіть у найскладніших ситуаціях, адже наука сьогодні сягнула нечуваних висот. Проте існує ще й те, що називають білими розтинами. Якщо не можна дійти до чіткого висновку, судовий медик може здійснювати діагностику за виключенням: жертва померла не від того й не від цього. Але при цьому ніхто не дізнається правди. Це якраз випадок цієї жертви.
Він показав на родиму пляму.
— Я дуже люблю цю світлину, вона щось на кшталт парадоксу чи радше компенсації. Я сказав собі: якщо смерть невідома, то ця небіжчиця не повинна бути невідомою істотою. Отак, не відслоняючи її обличчя, я показую, що вона існує — завдяки цій такій характерній плямі на стегні. На противагу іншим, це фото лагідне. Смерть із невідомої причини, можливо, була м’яка, безболісна, для того чи тієї, що глянула їй в обличчя. Я хотів передати цю форму сумирності.
Поль не чув і половини того базікання. Дістав телефон і показав Матильдин портрет, який знайшов у мережі.
— Це вона?
Митець кілька секунд уважно розглядав його і знизав плечима.
— Навіть якби я знав, то не міг би сказати з очевидних причин конфіденційності. Але в цьому випадку я вже й не пам’ятаю. Це було сім років тому, і мерці можуть бути не схожими на живих, усе залежить від стану. Та й уявіть, за п’ять років я бачив кілька сотень трупів. Ця експозиція представляє тільки частину їх, але ширшу іконографію ви знайдете в книжці, що так само зветься «Морг» і продається в Центрі мистецтв.
Йому довелося звести підборіддя, щоб зловити погляд жандарма.
— Але хто ви? Журналіст?
Пора було висунути голову. Поль помахав йому перед носом службовим посвідченням.
— Капітан жандармерії Поль Лакруа. Перебуваю тут у рамках розслідування про зникнення кількох осіб. Дівчина, яку я вам показав,— Матильда Лурмель, її викрали 2011 року в Орлеані. На лівому стегні в неї була точнісінько така родима пляма у вигляді кінської голови.
Фотограф повернув голову, коли ввійшла якась пара. Кивнув Полеві іти за ним до іншої кімнати, подалі від цікавих вух. Скинув свого картузика і тепер тримав його в руках.
— Ви щойно сказали мені, що саме ця… Що вона була там, переді мною, на столі для розтину через два роки після зникнення?
— Так.
Він сперся на стіну, погляд блукав десь удалині. Поль зауважив, які куці й грубі були його пальці — справжнісінькі коктейльні сосиски.