— Покажіть іще раз ту світлину. Я хочу знову побачити її.
Поль вивів фото на екран. Абержель поглянув на нього і поринув у згадки.
— Мій контакт дістав тіло із шухляди у морзі, потім поклав його на столі для розтину. Авжеж, пригадую, що то була жінка. Мене вразила її молодість. Зів’яла квітка. Цілком можливо, то була вона…
Поль відчув, як у ньому скипає гнів.
— Якщо причину смерті не вдалося встановити, як ви кажете… Значить, покійна вже побувала під скальпелем патологоанатома, коли ви її побачили?
— Так, на ній були характерні шрами.
— Це означає, що вона обов’язково пройшла через юридичні процедури. Вам відомо, за яких обставин знайшли тіло?
— Ні, ні. Я вже казав, судовий медик не посвячував мене в ці деталі. Уявіть ситуацію: ми бачилися два чи три рази за рік, він впускав мене вночі у морг, ризикуючи утратити своє місце, то що менше розповідав про подробиці, то ліпше було для нього. Перевіряв усі мої знімки, під яким ракурсом вони зроблені, щоб з обличчя не можна було ідентифікувати людину. Під час зустрічей розповідав про причини смерті, часом казав щось про самих жертв, більш нічого.
Поль не розумів. Якщо велося розслідування, то потрібно було взяти зразки ДНК для ідентифікації. Результати можна було порівняти з ДНК Матильди Лурмель, що були в базі даних. У чому ж річ? Тіло лежало в шухляді моргу невпізнане? Мала місце торгівля трупами?
Його мозок пронизала страшна думка — і мороз по спині пробіг. Наче в сповільненій зйомці, обернувся він до велетенського ока, цієї криниці, наповненої пітьмою, що просто-таки вбирала його в себе, до цієї райдужної оболонки, що стала тоненьким кружечком і скидалася на сонце в стані цілковитого затемнення. Тепер він знав, що так приголомшило його, коли він уперше опинився віч-на-віч із цим твором.
Рука, що стискала телефон, затремтіла. Він насилу знайшов іще одну світлину.
— А оцю жертву ви теж бачили?
Цього разу Андреас Абержель не вагався.
— Так, бачив. За таких самих обставин, на жаль. Це жінка, яку я увічнив 2017 року на фото під назвою «Отруєна». Здається, вона була старша, ніж на вашій світлині, але це таки вона, я певен.
Полеві здалося, ніби якась невблаганна повінь захлеснула його, затягнула у вир, позбавила повітря. У цій страшній залі Центру сучасного мистецтва, з вуст незнайомця він зненацька дізнався, що «Отруєна» — то була Жулі.
Жулі була мертва.
Зашурхотіла пластикова завіса, ще одна пара дивилась виставку. Поль кинувся до них, вимахуючи службовим посвідченням. Ноги його були наче ватяні, і котроїсь миті він подумав, що зараз упаде.
— Забирайтеся звідси.
Відвідувачі розгублено обернулися, не кажучи ні слова. Намагаючись тримати себе в руках, Поль вернувся до Абержеля. Поки він був у полоні тієї повені, поки той вир жбурляв його туди-сюди, він іще тримався. Але діяти потрібно було швидко, тому що повінь мала відринути і лишити його на березі. Тільки тоді він проллє усі свої сльози.
Фотограф відступив від велетенського ока і розглядав його, наче вперше відкрив для себе власну роботу. Його щоки перекреслили дві вертикальні зморшки, що скидалися на акулячі зябра.
— Не кажіть мені, що й вона зникла.
— Мені потрібні дані цього патологоанатома.
Андреас Абержель обхопив голову руками.
— Гадаю, вибору в мене немає?
— Ясна річ. Інакше я негайно вас заарештую. Так чи так, ми дістанемося до нього. То, будь ласка, заощадьте мені час.
Фотограф зціпив зуби. Кілька секунд він дивився на зіницю, потім зітхнув і обернувся до жандарма.
— Той патологоанатом — жінка. Вона працює в інституті судової медицини в Ліоні. Її звати Коралі Фрітш.
71
Габрієль кинувся зі сну, коли аеробус А320 торкнувся колесами злітної смуги летовища Івана Павла ІІ в Кракові. Відразу після злету в Лілль-Лескені він знову заснув і проспав усі дві години мандрівки. Ще не зовсім оговтавшись, він узяв свою спортивну сумку в скрині над головою і ввімкнув мобільник. Жодного дзвінка.
Пронизлива холоднеча охопила його, коли пасажирів повезли автобусом із летовища у хол аеродрому. Було трохи вище нуля. Габрієль подумав собі, як неймовірно швидко усе відбувається в 2020 році: перевезення пасажирів, контроль — його речі оглядали трохи доскіпливіше, ніж в інших, з огляду на стан обличчя. Він поміняв євро на злоті, взяв в оренду невеличке авто на паркінгу «Avis» — йому порадили опцію viaTOLL, угоду з твердою сумою, яка давала змогу не платити щоразу дорожнє мито. Він запустив навігатор і ввів адресу Хмельникового шале: Насічне. Не достеменна адреса, просто назва населеного пункту. Вдова казала, що той маєток був за шість кілометрів після виїзду в селища, по шосе ДВ896. Він побачить поворот праворуч, заїде в ліс, і там це шале.