— У мене не той випадок. Я можу надати вам розгорнутий звіт про свій день, починаючи від самого ранку. Проблема не в тому, що сталося після, а в тому, що було раніше.
— Отже, лишається другий варіант. І він, на превеликий жаль, не тішить.
— Прошу вас, лікарю…
— Мене здивувало ваше неймовірне відчуття часової безперервності. Ваше винятково далеке минуле, що постало таким, наче щойно почало розгортатися. Запитайте якось людей: ніхто не може сказати, що він робив два тижні тому, то уявіть, що вони сказали б про дванадцять років! Проте в обох цих випадках пережите здебільшого лишилося, воно зберігається десь у мозку. Може, урізане або ж видозмінене відповідно до реалій епохи, але присутнє, розкидане по комірках, очікує, що його покличуть до життя. Тільки невідомо, де його шукати, або ж у ньому немає необхідності, бо воно зайве, нецікаве…
Він помітив, що Габрієль глянув на свій телефон — останній крик моди — і сховав його до кишені.
— Механізм у вашій голові діє так, щоб перекинути місток між вашим життям у квітні 2008 року й сьогоденням, затьмаривши більшість подій особистих і семантичних, що розгорталися упродовж останніх дванадцяти років.
— Семантичних?
— Я маю на увазі семантичну пам’ять — запам’ятовування інформації, яка надходить із зовнішнього світу. Ви пам’ятаєте Саркозі, але не Макрона. Чорнобиль для вас має значення, але ви нічого не знаєте про ядерну катастрофу, що сталася в Японії. Ви не пам’ятаєте і про смерть Майкла Джексона та Вітні Г’юстон…
Кожне слово невролога сприймалось як удар. Габрієль навіть не ворухнувся, не в змозі угледіти дно прірви.
— …інакше кажучи, ви заблоковані в тій кімнаті готелю, де заснули у ніч із 9 на 10 квітня 2008 року. Ви — в’язень минулого.
— Як це можливо? І чому сталося зі мною?
— Усе схиляє мене до думки, що вас спіткало те, що на медичному жаргоні зветься атиповою психогенною амнезією. Буває вона украй рідко, як-от злива мертвих птахів, але все ж таки буває. Вона по-різному впливає на два типи пам’яті. Як і більшість інших амнезій, вона не зачіпає процедурної, автоматичної пам’яті: наприклад, якщо за ці останні дванадцять років ви навчилися їздити на велосипеді або плавати, то не забудете цього. Я ніколи не зустрічав такої рідкісної амнезії, але медична наука знає такі випадки.
Він дістав із кишені згорнуті аркуші й простягнув йому.
— Я видрукував кілька статей, які знайшов у мережі.
— У якій мережі?
— Перепрошую, в інтернеті. У 2008 році інтернет ще не був центром світу. Сьогодні все відбувається у ньому, все об’єднане в одну мережу. Телефони, комп’ютери, телевізори. На вулицях ви побачите людей, що розмовляють самі з собою, але це тому, що вони носять навушники, під’єднані до мобільника. Можна навіть сказати, що наш світ зводиться до чотирьох літер — GAFA: Google, Apple, Facebook та Amazon.
Amazon… Це слово мало що значило для Габрієля. Він проглянув статті. Невролог пояснював далі.
— У 2015 році тридцятидворічна Наомі Джекобс, американка, прокинулася вранці чотирнадцятирічною дівчинкою. Вона забула сімнадцять років свого життя.
— Сімнадцять років…
— Для себе вона ще навчалася в ліцеї, жила з батьками… Дослідження, що з’явилося у вересні 2017 року, проаналізувало п’ятдесят три випадки, які спостерігалися майже упродовж двадцяти років у лікарні Святого Томаса в Лондоні. Ці люди, як і ви, цілковито забули частину свого життя. Це був не медичний, а суто психологічний феномен: втрата пам’яті як спосіб втекти від нестерпної дійсності, від травми. Сталося щось надзвичайно тяжке, що певної миті вашого життя спонукало свідомість зачинити всі двері, щоб захистити себе.
Він скинув окуляри і протер скельця замшевою хустинкою. Габрієль подумав, що невролог схожий на доктора Гріна з «Швидкої допомоги», жодної серії якої він не пропустив.
— Медсестри пояснили мені, що сталося з вашою дочкою. Я скінчив навчання в Ліоні, але про цю справу багато писали в газетах. Жулі Москато, зникла в Сагасі… Мені шкода про це казати, але, можливо, тут є зв’язок. Пусковий травматизм учорашньої амнезії, мабуть, пов’язаний із цією трагедією, яка вочевидь колись вас струсонула. Втім, це тільки одна з гіпотез.