Він погасив її з глибоким переконанням, що його епопея в цій чужій країні не буде марною.
72
Уранці в четвер Полів колега, Бенжамен Мартіні, вирушив у дорогу рано-вранці, щоб проїхати двісті кілометрів, які лежали між Сагасом і Ліоном, і зустрітися з Полем у готелі «B&B» на вулиці Антуана Люм’єра, за п’ять хвилин від Інституту судової медицини. Вбраний у службовий однострій, Поль чекав на нього за столом у барі із чашкою кави. З темних кіл під очима видно було, що він провів безсонну ніч. Чоловіки міцно потиснули руки. Мартіні замовив собі еспресо.
— Крім судді, ти нікому не казав?
— Ні… Можна побачити світлину ока?
Поль погортав альбом виставки «Морг», який особисто вручив йому в книгарні Токійського палацу Абержель, і зупинився на потрібній сторінці. Заступник уважно розглянув фото.
— Дивне враження. Не можу повірити, що це її око.
— Тут фото справляє інше враження,— уточнив Поль.— Якби ти побачив реальні розміри тієї світлини… В тебе і кров похолола б. Я порівняв із оцифрованими і збільшеними світлинами Жулі, які експерт завдяки програмі зробив старшими. Розподіл барв, райдужка… Жодного сумніву, це вона.
Мартіні хутко проглянув книжку і, насупившись, віддав її.
— Як ти будеш діяти далі?
— Треба буде сповістити про це. Корінні, потім Габрієлеві…
Він провів долонею по обличчю. Зітхнув.
— Господи милосердний… Це та мить, якої я завжди боявся в цьому розслідуванні… Та мить, коли ми дізнаємося, що вона мертва. Передчувати її і відчувати реально — не те саме. Адже десь завжди жеврів пломінчик надії.
Офіціант приніс еспресо. Мартіні підніс філіжанку до вуст і мовчки відпив ковток. Він не знав, що сказати. Його начальник видавався приголомшеним. Поль похитав головою і почав розповідати про розслідування.
— Коралі Фрітш сорок чотири роки, вона працює судмедекспертом у Ліоні понад п’ятнадцять років. За словами Андреаса Абержеля, вона відчинила йому двері Інституту судової медицини, тому що любила свою роботу та й сама була шанувальницею сучасного мистецтва. Упродовж п’яти років він побував там разів із двадцять.
— І вона пускала його до моргу вночі, щоб ніхто не бачив…
— Атож. Я зателефонував туди сьогодні. За словами секретаря, Коралі Фрітш зараз на нараді з планування, сьогодні вона має здійснити два розтини, перший о десятій ранку. Отож ми візьмемо її на місці, поки вона ще не почне роботи. Допитаємо і побачимо, як вона реагуватиме. Вона не єдиний патологоанатом, Абержель міг фотографувати і нерозітнуті трупи, які вона йому показала. Такі повинні там бути.
Бенжамен Мартіні зосереджено кивнув.
— Під скальпелем одного з цих медиків пройшла Жулі, Матильда Лурмель і, можливо, інші жертви. Одна із Сагаса, друга з Орлеана. До цієї історії треба додати росіян і одного письменника, який тримав Жулі ув’язненою в своєму домі за сімсот кілометрів звідси. Господи! Полю, до чого дійшла ця справа?
«Ще не забути про жахливі картини Арвеля Гаека і безіменні тіла, що розчинилися в чані»,— подумав Поль. Мартіні бачив тільки краєчок мотузочка з цього клубка, й цього вже було досить, щоб нічого не второпати. Він глянув на годинник.
— Щоб дізнатися більше, треба квапитися. Допивай каву, пора вирушати.
Вони поїхали автомобілем Мартіні. Інститут судової медицини височів на бульварі Рокфеллера, у восьмому окрузі. Споруда у вигляді літери U, сірий фасад у стилі 30-х років, розташована в університетському кварталі — вона була частиною Університету Ліон-1,— уздовж трамвайної лінії і по сусідству з біосупермаркетом. Вони зупинилися на стоянці для персоналу і ввійшли до інституту. На рецепції їм сказали, що Коралі Фрітш приїхала п’ятнадцять хвилин тому і зараз у кабінеті. Їх скерували в потрібному напрямку, на поверх вище.
Постукавши у двері, Поль увійшов без дозволу. Вбрана у відкритий халат поверх брунатного светра, лікарка сиділа за столом і щось набирала на клавіатурі комп’ютера. Кутасте обличчя облямовувало коротке і дуже світле волосся, сяк-так підстрижене, видно було нерівні сліди. Зауваживши жандармські однострої, вона облишила роботу.
— Це з якого приводу?
Голос відповідав її виглядові. Холодний і хрипкий. Поль підійшов і показав їй посвідчення. Мартіні зачинив за собою двері, зиркнув на портрет Александра Лакассаня,— до речі, засновника кримінологічної школи,— і став коло начальника.
— Жандармерія Сагаса. Ми хотіли б поставити вам кілька запитань у рамках розслідування, яке зараз провадимо.