Вона зиркнула на годинник.
— Таж… за чверть години я маю розпочати розтин. Як тільки прийдуть хлопці з карного розшуку, ми розпочнемо. Якби ви могли швидше…
Напружено стежачи за нею, Поль простягнув їй книжку Андреаса Абержеля. Хотів побачити, як спотвориться її обличчя, як буде вимальовуватися на ньому страх, мов у звірини, що потрапила у пастку. Побачивши, про що йдеться, вона зціпила зуби і провела долонею по палітурці альбому.
— Гадаю, впізнаєте? — запитав Поль.
Вона звела погляд і кивнула.
— В Андреаса Абержеля проблеми?
— Поки що вони радше у вас.
— Я не видала ніякої професійної таємниці,— сказала вона, ще дужче напружившись.— Я наглядала за тим, щоб трупи неможливо було ідентифікувати, контролювала сукупність знімків, які він робив. Хоч що ви там гадаєте, робила я це дуже ретельно і завжди пильнувала цілісність тіл.
Вона відхилилася у фотелі. Попри тон, якому вона силкувалася надавати категоричності, видно було, що все це для неї немов удар молотом.
Поль показав їй світлину зі статтею, присвяченою Матильді Лурмель. Великий заголовок сповіщав: «Трагічне зникнення в Орлеані». У вкладці видно було усміхнене личко юної дівчини.
— Розкажіть мені про неї.
Патологоанатом похитала головою.
— Це нічого мені не каже. Не розумію. Що ви, власне, хочете?
Капітан нахилився над альбомом і перегорнув сторінки, тримаючи його перед обличчям Фрітш.
— Нічого не каже… Що ж, це було давно. Зараз освіжимо вам пам’ять.
Він ще погортав альбом і тицьнув пальцем у родиму пляму, що мала вигляд кінської голови. Унизу білими літерами на чорному тлі було написано: «Причина смерті невідома, 2013».
— Ця родима пляма належить безвісти зниклій особі з Орлеана. Це означає, що труп Матильди Лурмель проходив через ваш інститут 2013 року. Обов’язково в рамках правової процедури. Гадаю, у вас є належний звіт про розтин, зроблений за всією формою?
Поль хотів загнати її в куток, перш ніж надіти на неї наручники. Показати, що їй нізащо не викрутитися. Насупивши брови, вона знову глянула на знімок.
— Ні, не пам’ятаю. Я тут не сама, тіла, які увічнював Абержель, не конче були мої. Міг цим трупом клопотатися мій колега.
Поль і Мартіні перезирнулися: вони чекали на таку відповідь.
— Пошукайте,— твердо звелів заступник.— Нам потрібне ім’я.
Вона взяла мишу свого комп’ютера. Поклацала нею, потім почала цокати клавішами. Поль обійшов стіл, щоб стати поруч із нею. Пошук ідентичності Матильди Лурмель не дав результатів.
— Нічого. Але, знаєте, за рік ми робимо понад вісімсот розтинів…
Поль тицьнув їй під носа світлину Жулі.
— Погляньте уважно на це фото і не кажіть, що ви його теж не пам’ятаєте. Це було 2017 року, всього три роки тому. Теж інший судмедексперт?
Вона знову заперечила. Коли Поль звелів заглянути в медичну справу Жулі Москато, вона не знайшла її. Рознервувавшись, він відкрив каталог виставки, штовхнувши її, й показав мертве око великим планом. Так гучно вдарив долонею по столу, що його співрозмовниця сахнулася.
— Бачите підпис? «Отруєна». Це означає, що ви знали причину смерті. Ви знали цю дівчину, дістали її тіло з шухляди в морзі й уміло поставили його під Абержелів об’єктив, то не кажіть мені, що нічого не знаєте!
— Ви розумієте, що ми тут не просто так, у нас є докази,— устряв Мартіні.— Це око і ця пляма, яку Абержель фотографував у вашому товаристві, належать особам, яких викрали і про яких нічого не відомо. І не випадково сталося, що вони опинилися тут. Ваше ім’я блимає червоним у цьому ділі.
Вона сперлася ліктями на стіл, обхопивши голову руками.
— Боже милий… Я нічого такого не бачила. Все це не має сенсу. Навіщо я ризикувала б, представивши публіці знімки цих тіл, якби мені можна було щось закинути? Це не я, це…
Вона раптом завмерла, потім нахилилася над оком. Її палець погладив маленький світляний прямокутник у чорній дірі розширеної зіниці.
— Це світло…
Вона рвучко погортала альбом, охоплена раптовою енергією. Поль із Мартіні мовчки дивилися на неї. Фрітш зупинилася на другому оці, вочевидь чоловічому, напівзакритому мертвою синюшною повікою.
— «Аварія на мотоциклі, 2015 рік». Ага, це воно…
Вона глянула на одного жандарма, потім на другого.
— Я пригадую цього чоловіка і більшість інших світлин із цього альбому, але не пам’ятаю тих, кого ви оце тицяєте мені під носа. І, здається, знаю чому. Треба показати вам дещо.
Вона підвелася, взявши альбом під пахву. Вони вийшли в коридор, потім спустилися поверхом нижче, поки опинилися в широкому холі з багатьма дверми. На візку лежав труп, коло нього стояли два співробітники похоронного бюро і поліціянт. Туди-сюди ходили медики у супроводі студентів. Вони підходили до роздягальні, де лежали стоси халатів і стояли ряди чобіт із білої та зеленої гуми. «Справжнісінький завод, як у Сагасі»,— подумав собі Поль. Фрітш відчинила двері, що провадили до порожньої зали для розтину. Поклала альбом на металевому столі, розгорнула його на сторінці «Аварія на мотоциклі» й нахилила хірургічну лампу, обернувши її довкола складаного важеля.