— Усі наші зали для розтину вже десять років обладнані круглими лампами, такими, як оця, з одною лампочкою. Можете пересвідчитися в директора, якщо хочете упевнитися. Пам’ятаю, Абержель звертав особливу увагу на освітлення, у нього була ціла купа обладнання, наприклад, алюмінієві рефлектори, щоб досягнути найкращого ефекту. Він хотів, щоб світло точно відбивалося в зіниці його об’єкта. Погляньте на фото, погляньте на лампу. Кругла форма. На світлині те саме.
Жандарми погодилися, не розуміючи до ладу, куди вона хилить. Фрітш знову перегорнула сторінки альбому «Морг» — і знайшла світлину з оком Жулі. Поль збагнув усе ще до того, як вона почала пояснювати. Як очевидність.
— Тепер погляньте на форму світла в зіниці, вона еліптична, крім того, тут два джерела світла. Дві лампочки. Це не той самий вид хірургічної лампи. Можете перевернути тут усе догори дном — і не знайдете тут такого стилю. Андреас Абержель не робив фото, що вас цікавлять, у цьому інституті.
Як тоді, коли запізнився на потяг буквально на секунду, капітан відчув, як у ньому закипає гнів. Абержель сам із певністю заявив йому, що знімав це око в тутешньому інституті. І це звучало, як правда, яку Поль тоді не міг перевірити.
Пославши в Ліон, він просто покепкував із нього.
73
Здригаючись від холоду, Габрієль підтягнув замок своєї куртки під самісіньке горло, підняв хутряний комір, затуляючи вуха, і покинув готель. Він шкодував, що вирушив у дорогу, не взявши ні шапки, ні рукавичок. Дев’ята ранку, градус нижче нуля. Густа, просякнута вологою імла клубочилася поміж деревами і обмежувала поле зору відстанню простягнутої руки.
У салоні автомобіля він увімкнув обігрівач на повну потужність, виїхав на DW896 і поглянув на лічильник кілометрів, коли вже покинув селище. Ще п’ять кілометрів, їхав він помалу, дивлячись праворуч, як сказала йому вдова. Угледів дорогу, що звертала в хащі, не було там ніякого щита з написом, що вказував би на те шале, і звернув у ліс, на кам’янистий прослідок, що прямував невеличким узгір’ям. Метрів за сто шлях йому перегородили ґрати. «Własność prywatna»,— написано було на табличці. «Приватна власність»,— здогадався він. На тій брамі висів простий замок.
Кілька хвилин прямував він попід сіткою, напнутою поміж деревами, що обгороджувала, як можна було здогадатися, чималеньку територію. Габрієль завиграшки переліз її, вхопившись за гілляки. Вражало вже те, що він ішов лісом, який був оповитий туманом, та ще й у цих польських Карпатах вовки, мабуть, почули його за цілі кілометри… Чекав, що тишу ось-ось розітне виття, та чутно було тільки шурхотіння його кроків.
Поміж стовбурами буків, кленів і білих сосон забовваніли контури шале. То була велика споруда з колод, із дверима, на яких були скульптурні троянди. Тяжкі віконниці були зачинені. Від даху тягнулася лінія електромережі, яка губилася десь у сутінках, може, провадячи до маєтку іншого багатія. Габрієль швидко обійшов довкола будинку. Єдиним способом проникнути в дім було зламати віконниці. Щосили потягнувши, він виламав засув, а потім розбив шибку.
«Я жандарм, то знаю, як діяти»,— казав він вдові. Заспокоїв себе тим, що ніхто не подаватиме скарги.
Застромивши руку в діру й опустивши засув, він відчинив вікно і заліз досередини. Притулив руку до радіатора, який перебував у режимі незамерзання, що забезпечувало кілька градусів тепла. Підлога затріщала під його кроками. У кімнаті було видно несучі конструкції, стелю перетинали грубі сволоки. Велика кухня з одного боку, вітальня-їдальня з другого. Біля кам’яного каміна, де висіли одна під одною мисливські рушниці, стояв бюст вовка. Чималий калібр. Стіни прикрашали картини з мирними, заспокійливими краєвидами. Нічого спільного із жахами бельгійського замку.
Відколи помер Хмельник, ніхто не бував у цьому шале, проте в Габрієля не було такого враження, що дім занедбаний. Пилюги майже не було. Він підійшов до кутового дивана з подушечками і уявив, як промисловець сидів на ньому біля каміна, поліруючи приклади рушниць і готуючись до полювання на вовків.