Подався в коридор, зазирнув до купальні з великою масажною ванною і дорогим обладнанням, обглянув першу кімнату. В шафі висів одяг для полювання, стояли тяжкі черевики, коробки з набоями. Звісно, коли Хмельник вбирав цей одяг, у ньому озивалися інстинкти. Мабуть, щось страшенно збудливе прокидалося під час переслідування хижаків у такому лісі. Тоді, коли притуляєш приклад до плеча і проливаєш кров.
Друга кімната, трохи далі, призначалася для гостей. Порожні шафи, мінімальне опорядження. Ще недавно там, здається, хтось зупинявся. Габрієль помітив біля вішака два заляпані фарбою полотна, загорнуті в целофанову плівку, дві пляшки розчинника і пучок пензлів, обв’язаних еластиком.
Він окинув оком кімнату, певний, що в Хмельника була ще одна робітня, причому в цім домі. Йому здавалося, що людина не може кілька разів за рік бувати в цьому лісі лиш задля того, щоб полювати на вовків. Він глянув оком надвір, озирнувши обгороджену територію маєтку в пошуках якоїсь хатини чи повітки, та нічого не знайшов. Згадав картини із зображеннями Жулі та Матильди, а також того хлопчини в Паскаля Круазія: нерівні кам’яні мури і особливо коріння дерев, що звисає з низького склепіння.
А що, як дивитися не довкруги себе, а під ноги?
Він повернувся і знову почав шукати, розглядаючи долівку, відсовуючи дивани і фотелі. Серце його здригнулося, коли в кімнаті для гостей виявив під ліжком чорно-сірий килим, єдиний у всьому шале.
Пересунувши ліжко, він побачив сліди від пересовування на паркеті, й це підтвердило його припущення. Уявив, як Хмельник виконує ті самі дії, згортає килим, і перед ним постає квадратна ляда розміром метр на метр. У паркетній підлозі було сталеве кільце. Габрієль зазнав такого відчуття, наче врешті-таки добіг до краю його відчайдушний пошук, наче ось-ось має статися розв’язка. Він ухопився за металеве кільце, і в обличчя йому вдарив подих підземелля.
74
Електричний контакт: під ногами спалахнули лампи. Ляда вмикала їх автоматично. Він спустився драбиною на десяток щаблів і опинився в напівкруглому тунелі зі стінами з плескатих камінців, покладених один на одного. Штучна печера, яку вирили під лісом. Габрієль нічого не знав про ці краї, але чув розповіді про євреїв, що повтікали чи поховалися в польських Карпатах під час Другої світової війни. Може, тут був якийсь зв’язок, може й ні, але факт залишався фактом: у шале Анрі Хмельника було підземелля, і Габрієль згадав, яка постава була в підприємця на автопортреті, надто ж оті два вказівні пальці, що показували вниз. Щоб позначити для всіх свою таємницю.
Він рушив углиб, куди провадила низка ламп. Нагинався, щоб уникнути того клятого коріння, що звисало, прорісши крізь камінці. На стінах через рівномірні інтервали висіли рамки. Під склом біліли аркуші з фразами, написаними каліграфічним почерком — Габрієль ладен був закластися на власну голову, що то були Траскманові фрази. «Як пояснити картини мертвому зайцеві». «Хитромудре співіснування з диким койотом». «Гомогенна інфільтрація роялю з хвостом». Або: «Вагота і відносне переміщення нервометра в ортонормованому горизонті». Якби людське божевілля могло знайти вираз в одній фразі, то це могла б бути одна з них.
Ото так простуючи, він урешті знайшов Грааль: ліворуч у заглибленні була майстерня художника. Усе було ще на місці, в доброму стані. Пігменти у бляшанках, засохлі пензлі, десятки пробірок із багряно-чорним умістом, вишикуваних на дерев’яній підставці поруч із гуашшю. У Габрієля склалося враження, що в них була кров, коли нахилився і понюхав їх. Тут-таки була купа обрізаних нігтів, пучки темного волосся, згорнутого в клубочки, що скидалися на якихось чудернацьких павуків, і різні органічні рештки, щоправда, з тих, що не підлягають гниттю. Зиркнувши у куток, він побачив металевий ланцюг, міцно прикутий до скелі, поруч із гасовим каганцем.
Він присів, торкнувся до холодного металу й притулив долоню до вуст, щоб не закричати. Жулі утримували тут, під землею, її обличчя застигло на картині божевільного ката. Довго утримував її в ув’язненні Хмельник? Що пережила вона в цій неволі? Не було тут ні решток їжі, ні матраца, який свідчив би про тривале позбавлення свободи. Що вчинив він із нею та з іншими людьми, увічнивши їх на своїх полотнах?
Випроставшись, він мусив спертися на стіну, щоб не впасти. Уявляв він мерзенні речі, але не це. Хіба була якась надія в цьому темному, глибокому, ізольованому закуті, просякнутому таким божевіллям? Наче у світлі фотоспалаху, побачив він перед собою Матильдину матір, що благала його. «Телефонуйте мені о будь-якій порі. Якщо здобудете бодай якусь інформацію, якщо дізнаєтеся щось таке, що стосується моєї доньки, то я хочу, щоб ви сказали мені це. Не кидайте мене, гаразд? Благаю, вирвіть мене із цього пекла».