Выбрать главу

Пекло — воно було тут. У цьому підземеллі.

Габрієль повернувся в центральний коридор. Хід звузився, а потім знову поширшав, наче стравохід. У глибині, цього разу праворуч, на нього чекала остання печера. Він увійшов туди і потрапив у щось на кшталт таємної ложі, що крилася в тій ніші. Чималий килим на долівці. На стінах покривала з червоного велюру, колір яких підкреслювала золотава облямівка. Посередині стояв круг­лий стіл із підсвічником із наполовину стопленими свічками. Довкола столу чотири фотелі, теж із велюру. І на нерівних стінах знову ж ті неврозумливі фрази в рамках. «Сибірська симфонія із пупом лімбу», «Спалені животи вампірів та інші обряди анігіляції», «Лінькувате бурмотіння мертвої ялинової гілки».

Габрієль задихався, він уже не відчував холоднечі. Поруч із портативними обігрівачами стояв засклений креденс із кришталевими келихами та пляшками з міцними напоями бурштинової барви — коньяком, на якому навіть роки витримки не були вказані,— і книжкова шафа з коштовного дерева, де на полицях видно було десятків п’ять томів.

Він хутко погортав їх, здебільшого то була іконографія картин славетних художників. Там були тільки криваві сцени, каліцтва, убивства. Смерть поміщалася у центр релігійного епізоду, поля бою, темної, закуреної вулиці. «Задушена жінка» Поля Сезанна. Відтята голова на лірі в «Орфеї» Густава Моро. Лежачі тіла, розтрощені молотом велетня у творінні Анрі Каміля Данже. Габрієль брав, розгортав, перекидав різні книжки. Роден, Делакруа, Дега, Мунк, Беклінскі й багато інших. Художники, скульптори, письменники, що в певну мить свого життя охоплені були змалюванням крайнього, забороненого вчинку, яке вони лишили нащадкам,— убивства.

Він гортав і гортав. Робота Френсіса Бекона була тільки чистим насильством, картини Вінсента Ван Гога виявом запаморочливого падіння в самодеструкцію. Божевільні, прокляті мистці, що творили свої шедеври на краю прірви, то зцілені, то хворі від мистецтва, яке було і рятівним, і спустошливим. Габрієль подумав про Траск­манів дім. Про всю ту маячню. Він відхилився і взяв альбом Девіда Бові, що стояв біля «Злочину і кари» та «З холодним серцем» Трумена Капоте. «1. Outside» 1995 року. Він згадав, що співак казав про вбивство і мистецтво. Одне на службі в другого.

Убивство, мистецтво… На полицях стояв плід цієї неймовірної спілки. Габрієль підійшов до столу, поторкав фотелі, помітив вичовгану тканину на сидінні. Ніякого сумніву: їх було четверо, вони збиралися тут, у глибокій таємниці темного польського пралісу. Чотири чудовиська, що смакували дорогі напої, оточені книжками, де йшло­ся про жахіття, теплом переносних обігрівачів, а їхні жертви були ув’язнені поруч, скніючи у холоді й пітьмі.

Мистецтво і вбивство… Ті слова знай танцювали в Габ­рієлевій голові. Він думав про Траскмана, про Гаека, бачив, як вони сидять перед ним, діляться своїми секретами, своїми нав’язливими ідеями, здобиччю.

Якийсь загорнутий у темну тканину предмет лежав праворуч від канделябра. Габрієль розгорнув його і побачив збільшену версію кулона Жулі — книжку з олова і латуні в натуральну величину. Вона була страшенно важка. Струснувши її, Габрієль дістав таке враження, наче всередині щось є. Він уважно оглянув її. Згадав приблизно про ті маніпуляції, які здійснював Поль, щоб відкрити кулон. Натиснути приховану кнопку… Ага, треба перевернути книжку — і натиснути виступ на горішній частині ліворуч. Клац. Смикнути за інший виступ. Після кількох спроб він здійснив усі дії. Лишилося тільки натиснути на коло в центрі орнаменту, на зворотному боці палітурки.

Палітурка відкрилася, наче вітаючи його. У схованці лежала ще одна книжка, маленька, зі світло-брунатною палітуркою, не більша від записника, на ній був викарбуваний ксифопаг, такий самий, як на дверях у Траскмана. Золотавою тушшю на ній була назва:

ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО «КСИФОПАГ»

Габрієль дістав ту книжечку і оглянув, почуваючи, як стискається у нього в горлі, наче він тримав у руках отруй­ний предмет, на якому лежало прокляття і який готував щонайгірші відкриття. У книжечці було сторінок п’ят­десят рукопису, виконаного прегарним чітким почерком. Почерком Калеба Траскмана.