Попри жахливу прірву, що стала зяяти під його ногами, Габрієль побачив обнадійливий відблиск: його не спіткала нейродегенеративна недуга, він не збожеволів. Його хвороба мала назву.
— То коли ж відновиться моя пам’ять?
— Правил тут немає, і я волію бути з вами відвертим: це може тривати і тижні, й цілі роки. До деяких пацієнтів так і не повертається пам’ять. Насправді це залежить від індивіда, від контексту, від глибини травми. Але додам, що гіпноз тут неефективний, а медикаментозного лікування нема. Дехто радить сеанси у психотерапевта. Я особисто не бачу в цьому сенсу.
— У вас просто-таки талант заспокоювати людей…
— Найголовніше — це зв’язки з вашим оточенням. Рідня, друзі — гаранти вашої пам’яті. Вони були з вами упродовж усіх цих дванадцяти років. Розмовляйте з ними, слухайте їх. Відповіді, які вони дадуть на ваші запитання, можуть розбудити спогади і допоможуть вам рухатися вперед. Ви комусь уже розповіли?
— Ще ні. Мати вже не мешкає там, де раніше, телефон дружини не відповідає. Колеги були не в захваті, знову побачивши мене, це найменше, що можна сказати. Усе це так швидко вишикувалося одне за одним…
— У кожнім разі я не бачу підстав тримати вас у відділі короткочасної шпиталізації, ми випишемо вас завтра вранці. Зате пораджу припинити роботу. Згідно з тим, що почули від вас мої колеги, ви жандарм, і ліпше буде вам із тиждень відпочити й уникнути додаткового стресу. Маєте куди податися, коли вийдете звідси?
Габрієль торкнувся до свого лівого підмізинного пальця, втупившись у порожнечу.
— Ага, додому… Я живу в Сагасі.
— Ви живете в містечку, а ночували в готелі?
— Я…
Він хотів було відповісти, що зупинився переглянути книгу реєстрації гостей готелю, але передумав. Невролог мав рацію: навіщо він повернувся у готель «Бескид» через дванадцять років після зникнення Жулі? Чому жив у цьому мерзенному закладі? Що за драма мусила там статися, щоб він прокинувся, цілком забувши шматок свого життя? Про який травматизм ідеться?
Він встав із ліжка і підійшов до свого одягу, складеного на стільці.
— Я не збираюся сидіти тут до світанку. Піду додому.
Зюлан теж випростався.
— Знаю, що ви почуваєте, але не радив би вам так робити. У вас був винятково тяжкий день, та й крові у вас узяли чимало для аналізів. Ліпше було б, щоб ви перебули спокійну ніч під наглядом і…
Габрієль обернувся до нього, стиснувши в руках светр.
— Ви не розумієте, пане лікарю. Я ув’язнений у тілі, що геть відрізняється від того, яке я знав. Дванадцять років мого життя просто-таки випарувалося. Мені кажуть, що моєї доньки так і не знайшли, тоді як я був одним із жандармів, які вели розслідування. Я з глузду зійду, якщо побуду ще годину в цій кімнаті. Мені потрібні відповіді.
9
Інститут судово-медичної експертизи був непомітний, бо містився у західному крилі, напроти відділу екстреної допомоги, у приміщеннях колишнього моргу, створеного 1929 року разом із лікарнею. Танатологічний відділ здійснював розтини, огляд живих людей,— зокрема жертв зґвалтувань або ж автокатастроф,— і обстеження тіл у будь-яких місцевостях, що перебувають під юрисдикцією бригади жандармерії. Двоє його лікарів також накладали медико-судову заборону на довідки про смерть, якщо та мала кримінальний або підозрілий характер і передбачала необхідність відкриття судової процедури.
Поля супроводжував Давид Ескіме, Луїзин хлопець. Тридцятип’ятирічний співробітник моргу разом з одним зі своїх колег забрав тіло з берега. Ескіме керував одним із двох похоронних закладів у Сагасі й регулярно мав справи із жандармерією. Його батько поховав дружину Поля, коли та померла від розсіяного склерозу вісімнадцять років тому. Він штовхнув тяжкі металеві двері.
— Те, що сталося з цією жінкою, просто страхіття. Завжди здається, ніби такі речі відбуваються не в нас, а деінде. Божевільних скрізь вистачає.
Поль промовчав. Він і слова не промовив по обіді, тільки накази віддавав. Думки його були зайняті присутністю Габрієля Москато на місці вбивства і його дивною поведінкою. Його спантеличило те, що він знову побачив Габрієля, голомозого, з покарбованим зморшками обличчям, у стані такої розгубленості, та ще й саме тоді, коли сталася злива мертвих птахів і все містечко вразив жорстокий злочин…
У бетонному коридорі зміїлися труби, кабелі, технічні кожухи. Лампи розганяли сутінки, вихоплювали з пітьми старі візки чи крісла на коліщатах, що так і не потрапили на смітник. Брак персоналу, недостатній бюджет. Із великими труднощами лікували живих, то на мертвих уже було начхати.