— Я знав, що ви прийдете.
Поль ступнув два кроки до Абержеля, тримаючи його на мушці. Тоді побачив руки фотографа. В одній він тримав пульт. У другій легкий, компактний пістолет із куцою цівкою. Чітким порухом притулив зброю до краю нижньої губи, на рівні підборіддя, скерувавши цівку вгору. Його вказівний палець зігнувся на спусковому гачку. Він видавався спокійним, наче буддист під час медитації.
— Я оце глянув перед тим, як ви прийшли,— із цілковитим спокоєм сказав він.— Знаєте, скільки їх цієї миті перед камерами? Понад сімдесят тисяч. Сімдесят тисяч глядачів, що, звісно, нетерпляче очікують, коли я зажену собі кулю в голову, подарувавши їм останню колекцію світлин,— ту, де буде зображена моя смерть. Я очікував сто тисяч, але ви вже тут. Мені здавалося, незабаром треба буде закінчувати.
— Не робіть цього.
Коли вони з Абержелем зустрілися поглядами, у глибині його зіниць Поль угледів тільки руйнівний шал. Чоловік був хворий на голову. Він не зробить кроку назад. Усе це було невід’ємною часткою його творчості. Наче відгукуючись на його думки, Абержель почав монотонно промовляти.
— Від 21 травня до 29 липня 1890 року Ван Гог написав вісімдесят полотен, серед яких були найуславленіші картини, а потім вистрілив собі в груди. Вісімдесят картин, які зараз продавалися за десятки мільйонів євро, і всі вони були продані за сімдесят днів. Із «Ланом жита і воронами» в останні миті свого життя Ван Гог пізнав істину, сягнув вічності, а після цього вже не було на що сподіватися. Що малювати? І навіщо? Як митець він уже помер. Його самогубство було мов органний пункт. Без цього Ван Гог, мабуть, інколи не був би Ван Гогом.
Мартіні теж тримав фотографа на мушці. Піт заливав йому очі, й він утирав його рукавом. Він нічогісінько не второпав з Абержелевих пояснень.
— Те, що маю я вчинити, назавжди залишиться в пам’яті шанувальників й у світі сучасного мистецтва. Ви пам’ятаєте Бенксі з його знищувачем, який подіяв відразу після продажу картини? Тепер ця картина не має ціни. Що ж, часом мистецтво може бути таке незрозуміле і дурнувате. Ви упевнитеся в цьому, побачивши, як мої світлини купують на вагу золота.
Він тицьнув пультом у комп’ютер.
— Я припильнував, щоб ті світлини, які незабаром будуть зроблені, надійшли на електронну пошту мого агента, і з цим ви нічого не вдієте. Але родзинка вистави не в цім. Те, що відбудеться, попровадить мене набагато далі. Такі, як ви, вважатимуть нас брехунами, хворими на голову, але ми станемо прапороносцями, площинами для проєктування найбільш незвичайних фантазій, подаруємо справжнім шанувальникам подорож потойбіч дзеркала. Ми підемо далі, ніж Ван Гог і Бенксі вкупі, станемо тими, що здійснили революцію у способі осмислення мистецтва. Ніхто не зможе перевершити те, що ми зробили.
— Хто це — «ми»? — запитав Поль.
Абержель розтулив губи. Сталь пістолетної цівки спершу цокнула об зубку емаль, а потім промкнулася в рот. Мартіні позадкував, звівши обидві руки, щоб погамувати ситуацію.
— Ні, не робіть цього. Не…
Пролунало гудіння, як буває, коли вмикається лінія високої напруги, а потім шалено заблимали фотоспалахи, а дві фотокамери почали хутко знімати. Вдарив постріл — і відразу ж біле покривало позаду Абержеля стало залитим кров’ю небосхилом. Кров ляпнула на кілька метрів угору, розбризкана енергією кулі, яка вирвала задню частину черепної коробки, і темною густою цівкою поповзла по правій щоці небіжчика. Його широко розплющені очі втупилися в об’єктив одної з фотокамер.
За десять секунд фотоспалахи припинилися.
І в кімнаті запанувала тиша.
78
Лани простягалися до самісінького обрію, гаї шуміли, озера і річки лисніли, немов леза, вигострені на сонці солом’яно-жовтої барви. Габрієль прямував то незайманими хащами, то зеленими луками, що були поцятковані спалахами жовтого квіття. Часом проїздив через села, де видніли золоті маківки церков. Помічав цвинтарі, дерев’яні хати, дороги, вимощені камінням і галькою. Йому видавалося, наче він поринає у чистоту світу, далеко від гамору, бетону, одвічних перегонів із часом. Закут планети, очищений від вихолощеності й брехні; місце, де панувала тільки правда. Може, вона чекає на нього тут, у цьому гірському кутку Польщі.
Кілька разів намагався додзвонитися до Поля, та намарне. Допитали вони вже Абержеля? Ця відсутність новин була недоброю ознакою. Він надіслав повідомлення й о шістнадцятій годині дістався до Білостоку. Це було мозаїчне місто, суміш барокових палаців, давніх текстильних фабрик, православних і католицьких церков. Барвисті фасади, широкі сучасні проспекти контрастували з похмурим стереотипним образом міста колишнього радянського блоку. Слово «есперанто» видніло на кожному розі: готель «Есперанто», кав’ярня «Есперанто»… Минаючи мурал Людвіка Заменгофа Есперанто, який фотографували туристи, він зрозумів, що ця міжнародна мова народилася тут, за кілька метрів від нього. Велика табличка увічнювала пам’ять про доктора Людвіка Заменгофа, творця есперанто, який прийшов на світ у цій місцині.