Він зупинився за п’ять хвилин ходи від медичної академії, розташованої в серці міської забудови, в пишному палаці Браницьких, що лишився з вісімнадцятого століття. Габрієль уявити не міг такого масштабу, з французьким парком, з університетськими будівлями довкруги, двома лікарнями і спортивними спорудами. Тут кишіло студентами, вони сиділи на лавах, розмовляли і сперечалися між собою. У цієї молоді все було попереду, то були майбутні лікарі, радіологи, науковці. Габрієль ніколи не матиме щастя побувати на врученні дипломів. Цей факультет становив для нього усе, що відтепер було йому заборонене,— надію.
Габрієль підійшов до гурту і пояснив англійською, що шукає місце, де зберігаються тіла, які передали для науки. Якийсь третьокурсник сказав, що існує така собі анатомічна лабораторія і провів його до того крила, де вона містилася. Габрієль дізнався, що тут навчається понад п’ять тисяч польських студентів, але є чимало й німців, норвежців та іспанців… Цей навчальний заклад мав міжнародну репутацію завдяки передовим технологіям і якісному викладанню.
Лишивши позаду відчинений для публіки музей історії медицини, вони увійшли під аркади барокового палацу. Пройшли коридорами, спустилися сходами, і юнак зупинився перед заскленими дверми, над якими виднів напис: «Hic est locus ubi mors gaudet succurrere vitae» — «Тут місце, де смерть із радістю допомагає життю». Анатомічна лабораторія. Усередині, за бюрком із телефоном сиділа секретарка. Габрієль подякував провідникові й увійшов до лабораторії.
Очікуючи, поки секретарка скінчить розмову, він вдав, ніби розглядає брошури, що, мабуть, пропагували переваги дарування тіла для науки. Ніздрі лоскотав ледве помітний дух формаліну. Оточення, факультет, близькість студентів… Як могли трупи покинути ці стіни й опинитися у Бельгії?
Коли та жінка звільнилася, Габрієль пояснив, теж англійською, що хотів би побачитися з кимось із завідувачів лабораторією.
— Шкодую, але вони на зборах. Вам потрібно домовлятися про зустріч. Наші викладачі зайняті. З якого ви питання?
Габрієль був у стані крайньої напруги.
— Це дуже важливо, це стосується тіл, які були у вас, а опинилися там, де не повинні бути. Я приїхав сюди з Франції і не поїду звідси, поки не побачу завідувача.
Секретарка повагалася, потім зітхнула і підвелася. За хвилю повернулася з височенним чоловіком у халаті, з безбарвними віями і чуприною. Його темно-блакитні очі, затулені окулярами з круглими шкельцями, робили його ще дужче схожим на трупа. Габрієль дав би йому щонайменше сімдесят років, і в нього було таке враження, що вітер переламав би цього чоловіка навпіл.
Коли секретарка сіла на місце, чоловік пильно глянув на покалічене обличчя співрозмовника. Він звернувся доброю французькою, відтягнувши крильце лівого вуха. На халаті в нього був бейдж із написом: «Проф. Стефан Адамович».
— Співробітники лабораторії зараз в іншому крилі, я один із викладачів анатомії на факультеті. Асистентка сказала, що є якісь проблеми з тілами?
Габрієль простягнув йому папірець, де було написано: «Медичний університет Білостоку: К417 і К442».
— Мені потрібна інформація про ці трупи, що мають такі номери. Я хочу знати про те, в який спосіб вони покинули лабораторію і опинилися в мішках для мерців на складі, загубленому в глухому закуті Бельгії.
Викладач насупив брови.
— На складі? В Бельгії? Що ви оце розповідаєте?
Габрієль показав йому екран телефону. Погортав фото, потім збільшив місця, де побачив штампи.
— Вочевидь, вони не єдині побували там,— пояснив він.— Уже цілі роки один чоловік возить туди тіла, що надходять від вас, і позбувається їх, розчиняючи в промисловій кислоті…
Ще одна світлина: циліндр, спотворене обличчя, руки, що відірвалися від тіла в мелясі кольору амазонського ґрунту. Викладач затамував подих, прикипівши очима до знімка.
— До цієї справи залучена французька і бельгійська жандармерія,— пояснив Габрієль.— Якщо не захочете нічого розповідати мені, то незабаром будете мати справу з ними.