— Ага, то ви не з поліції. Хто ж ви такий?
— Батько, який шукає правду. Якщо потрібно буде чекати цілі години, поки скінчиться зібрання і прийде завідувач, який сповістить мені цю правду, то я зачекаю.
Викладач знову збентежено кинув оком на його понівечене обличчя, потім глянув на ті жахливі світлини. Легенько хитнув головою.
— Кислота… За сорок років моєї роботи я ніколи не чув про щось подібне. Ці тіла були під нашою відповідальністю, і мені кортить знати про все, як і вам. Смерть вас не лякає?
— Я звик.
— То йдіть за мною.
Вони ввійшли в коридор. Пройшли дверима, які відчинялися магнітом, спустилися сходами, що привели їх до чималої кімнати, де довкола викладача і стола для розтину з’юрмилися студенти. Далі був іще з десяток бездоганно чистих столів, обладнаних системою очищення і вентиляції. Відчувалося, як циркулює повітря, та його приплив не міг перебити запаху формаліну, поєднаного з трупним духом. Адамович кивнув колезі й попрямував далі.
— За рік ми отримуємо п’ять сотень тіл,— сказав він, показавши свій бейдж лекторові.— Більшість опрацьовуємо на місці, для навчання студентів. Зі складу, до якого ми зараз увійдемо, вони надходять для підготовки, потім для розтину. Потім…— він пошукав потрібного слова,— …потім їх спалюють. Ми дуже шануємо тих, що заповіли нам свої тіла. Їхні дані не розголошуються. Єдине, що ми сповіщаємо студентам, це вік і причину смерті.
— Ви кажете «більшість»…
Адамович відчинив двері, що вели до вдвічі більшого приміщення, зачинив їх за собою і ввімкнув світло. Габрієль ішов тепер у просторі, де панувала смерть, де вгадувався ледве чутний посвист її гострої коси. Було тут вісім величезних прямокутних прозорих резервуарів, накритих грубим брезентом на еластичних ремінцях. Заввишки вони були метрів зо три. Всередині, складені мов доміно, видніли десятки голих чоловіків і жінок. Крізь грубе скло їхні кінцівки здавалися спотвореними, обличчя набряклими, мерзенними.
— Якщо я кажу «більшість», то це тому, що іншу частину тіл ми перепродуємо польським закладам, що працюють із медичним матеріалом. Тим, що удосконалюють протези, застібки, хірургічне знаряддя, наприклад. Постачаємо їх також різним науковим центрам.
Торгівля трупами, бізнес на смерті… Це перевершувало Габрієлеві уявлення. Він мовчки підійшов до одного басейну. Лампи обарвлювали рідину для консервування в світло-жовтий колір, і вона була на вигляд майже як сироп. Люди в цих септичних водах скидались на гумових ляльок.
— Усе це дуже ретельно охороняється і контролюється,— провадив викладач.— Третя сторона, якій ми відправляємо тіла, повинна довести, що в неї є науковий інтерес. Якщо все гаразд, наша керівна група передає сертифікати, що свідчать про походження тіл. Заклади або центри, яким ми їх надаємо, повинні ретельно зберігати ці папери, адже вони відіграють головну роль для наскрізного контролю. Кожен труп, що надходить сюди чи покидає ці стіни, обов’язково реєструється, інформація шифрується і копіюється на серверах. Сертифікат у клієнтів лабораторії має юридичну вагу лише тоді, якщо існує і в нашій базі даних. Цей подвійний контроль дає змогу уникнути торгівлі трупами.
Торгівля трупами… Та фраза зробила свою справу в Габрієлевій свідомості. Він зустрів порожній погляд істоти з аномально великою головою, бо вона набрякла, потім опустив погляд і побачив штамп у неї на стегні: цей небіжчик мав номер К324.
— А кому відправили тіла з номерами К417 і К442?
Стефан Адамович підійшов до комп’ютера, що стояв на хімічному столику в глибині зали.
— Я маю обмежений доступ до бази і, наприклад, не можу дізнатися персональних даних цих померлих, але можу відповісти на ваше запитання.
Увівши пароль, він запустив програму. Габрієль стояв перед ним, по той бік столика, і відчував, як пересохло у нього в горлі. Зараз він отримає відповідь на останні запитання. Обличчя Адамовича перекосилося. Світляний квадрат екрана відбивався в його окулярах, коли він понуро глянув на співрозмовника.
— К417 і К442 справді були зареєстровані… Два тіла жіночої статі, однакового віку і ваги, наш заклад вони покинули дванадцять днів тому, відправлені до П’ясечно, міста поблизу Варшави. Там розміщений славетний пластинаріум професора Дмитра Калініна.
Дмитро Калінін. «Д.К.» — четвертий учасник товариства. Габрієлів погляд прикипів до вуст викладача, а якийсь незрозумілий струм шпигав його в потилицю.