Він умостився поруч із дружиною, мовчки споглядаючи вогонь. Завтра він долучиться до Мартіні в Парижі, щоб координувати слідство з очільником окружного комісаріату. Самогубство годі заперечувати, про це свідчили відео і світлини, але поліція намагатиметься збагнути, чому фотограф пішов на це. Треба буде схитрувати, поліція не повинна дізнатися більше, ніж треба.
Потім, через кілька днів, він побачиться з Габрієлем, переконає його припинити пошуки. Це питання життя і смерті. Вони знищать записник Жулі, відформатують картку пам’яті в його телефоні, щоб не лишити жодного сліду того росіянина і трупів на складі. Будь-якою ціною треба, щоб Габрієль опинився подалі від цих жахів, почав лікуватися і відновив своє звичне життя, а то вони обидва опиняться у в’язниці.
Поль поцілував Корінну в чоло, укрив її ковдрою по самі плечі, коли вона вклалася на дивані, випивши ліки. Зробив телевізор гучніше і спустився в підвал. Замкнув двері. Розгорнув картину Паскаля Круазія, що була загорнута в простирало, поклав на бетонну долівку, полив бензином і підпалив. Портрет невідомого юнака скорчився, деформувався від палаючих бульок фарби, розпався на клапті й перетворився на попіл.
Поль подумав про те, яким же чудовиськом треба бути, щоб забрати в такий спосіб усі шанси в батьків дізнатися долю своєї дитини. Чоловік і жінка, мабуть, досі чекають біля телефону або здригаються щоразу, як хтось дзвонить у двері. Але цей напрямок слідства не повинен існувати. Таємне товариство «Ксифопаг» назавжди має лишитися в лісовому підземеллі Карпат. І якщо той клятий «Д.К.» залишиться не покараний, тим гірше. Так чи так, ніщо вже не поверне Жулі.
Поль розгорнув попіл, зібрав його у відро і розсипав у саду. Попіл розлетівся, мов зграя чорних метеликів. Небо й далі було похмуре і гнітюче. Він глянув у долину. Вогні Сагаса мерехтіли, мов кволі лампіони, частина з яких губилася на схилі гори, далеко за квадратною територією в’язниці. Люди тут жили і вмирали, не пізнавши ні щастя, ні горя. Поль хотів бути як вони. Цього життя з дружиною і донькою йому було більш ніж досить. Проте він розумів, що треба буде боротися, щоб здобути його, хоч яке воно мало бути просте.
Він сполоснув відро, замкнув двері гаража і пошкутильгав назад до вітальні. Корінна вже спала. Поль вимкнув телевізор і, прослизнувши в ліжко до дружини, обняв її ззаду обома руками. Почувши, як тихенько б’ється її серце, а в його грудях усе стискається від хвилі тепла, він зрозумів, що не все ще втрачено, й що посеред моря жорстокості жевріє надія знову віднайти кохання.
82
За мить Габрієль опиниться в самісінькому серці пекла, поруч із жертвами найжорстокішого насильства, яке виходило далеко за межі людської уяви.
Світло його мобільника вихопило закам’янілий ліс трупів, позбавлених шкіри. Перший пластинат, який він побачив, стояв із простягнутою рукою. «Рукостискання». Скелет, укритий шкірою по ребра, із засохлими сухожиллями, що прилипли до кісток, поїдав його очима, його пергаментні губи розтулилися, показуючи оголені корені зубів. Коли Габрієль рушив далі, стало здаватися, що скульптура йде слідом, ось-ось нападе на нього й зламає хребет.
Потім перед ним постав вершник апокаліпсису — саме такий, яким закарбувався ще змалку в Габрієлевій уяві. От лиш то був не чоловік. Верхи на коні, що став дибки, сиділа жінка чи то пак нутрощі того, що було жінкою. Її позбавлені повік очі так пронизували його, що, здавалося, вона зараз несамовито накинеться на нього і відірве голову. В руці вона тримала свій мозок, немов трофей, відвойований у ворога.
Габрієль відчув, як із нього витікає снага, наче її висмоктували мерці. Щокроку боявся зомліти, адже його дочка, можливо, була тут. Вона могла прибрати бозна-якої пози, бозна-якого тілесного втілення мерзоти. Одна за одною пропливали кощаві, безіменні, бридкі личини. Сидить вона на цьому бойовому коні? Чи виставлена праворуч, розкидана в просторі й розітнута на вісімдесят дев’ять послідовних куснів? Чи, може, втілилася в образі цієї пошматованої мускулястої войовниці, що тримає в простягнених руках сяйливий клапоть своєї шкіри, наче даруючи її першому зустрічному?
Далі він здибав «Чоловіка, що пережив вибух» — мішанину людських фрагментів, монументальну скульптуру завширшки п’ять метрів, яка скидалася на тіло, що на якусь частку секунди застигло, розлетівшись на шматки під час вибуху протипіхотної міни. Позаду його вразило тіло розітнутої навпіл лежачої жінки, яка була вагітна восьмимісячною дитиною. В невеликих вітринах були зародки різного віку, що давали змогу розгледіти етапи розвитку плода.