Габрієль безгучно відчиняв усі двері по черзі. Конференцзала, проєкційна кімната… З темряви виринуло п’ять сходинок. Він спустився ними вниз і потрапив у ще один, вужчий коридор, теж ледве освітлений. Почувши далеку мелодію, затамував подих. Класична музика. Фортепіано…
Він пішов назустріч тим нотам — і зупинився перед важкими металевими дверима. На рівні своїх очей побачив коробку, видно, система безпеки. І вона не була активована, бо лампочка індикатора світилась зеленим. Він повернув ключа, який лишили в замковій шпарині. Штовхнувши двері, побачив, що вони ведуть назовні, точніше — на бетонний майданчик за будівлею. Мабуть, то був вихід для персоналу, який давав змогу ходити туди-сюди, не проходячи через рецепцію.
Він зачинив двері, замкнув їх на ключ і рушив далі. Ноти лунали, легенькі мов пух. Він прослизнув у залу, де в прозорій домовині, наповненій в’язкою рідиною смородинового кольору, лежало неушкоджене тіло чоловіка. З ледь чутним стугонінням помпа перекачувала розчин у труби, з одного боку наповнюючи труну тією рідиною, а з другого — виливаючи речовину в резервуар, із якого долинав різкий запах ацетону. Процес був автоматизований і контролювався комп’ютером. Праворуч від резервуара стояв металевий стіл, над ним хірургічна лампа, а також лежали інструменти для розтину. Габрієль упізнав тканину і блакитні простирадла, складені в кутку — вони були на Абержелевих світлинах. Авжеж, це тут він фотографував трупи, перш ніж за них брався Калінін.
Чиста раса вбивць.
Ноктюрн Шопена. Чарівлива й сумна мелодія линула із сусідньої кімнати. Промінь світла падав із прохилених дверей, лягаючи на лінолеум біля Габрієлевих ніг. Чудовисько працювало за стіною.
Він тихенько став на порозі — і закляк. Посеред тієї другої побачив моторошну картину: на сталевому кубі, голі, спина до спини, абсолютно симетрично сиділи два цілком поголені жіночі тіла. Років по двадцять кожній, однакового зросту, однакової статури. Одна ще була не зачеплена, а другу почали різати, шкіра із живота вже згорнулася перед нею сувоєм. Сотні ниток, голок, цвяхів і шурупів утримували їх у позі маріонеток: руки підняті, голови нахилені, щелепи розтулені… Він не мав сумніву: ці дівчата прийшли на зміну трупам зі складу… Нещасні жертви, звісно, викрадені росіянином.
Мелодія, що линула з платівки, яка крутилася на програвачі, видавалася недоречною. Габрієль відчув, як протяг торкнувся його потилиці, й дике гарчання попередило його якраз перед тим, як лезо скальпеля мало не врізалося йому в спинний мозок. Він насилу встиг відскочити, й лезо черконуло його по лівій щоці. Дмитро Калінін скористався моментом болю суперника — і всадив скальпель у нову Габрієлеву куртку, за два сантиметри від горла, зрештою поціливши в праве плече. Габрієль заволав і щосили відіпхнув нападника вбік. Професор ударився об куб, його борсаліно злетіло в повітря. Дівчина, з якої почали знімати шкіру, втратила рівновагу і повалилася в порожнечу. Нитки, якими вона була зафіксована, змусили її сіпатися, і раптом здалося, ніби труп ожив.
Габрієль накинувся на Калініна, який випростався і чимдуж заходився гамселити його кулаками. Тіла танцювали довкола них, мов божевільні акробати. Обидва чоловіки впали додолу. Опинившись зненацька зверху, Габрієль почав гатити професора в обличчя, мов розлючена горила. Він навіть не відчував, як болить його плече.
— Скільки? Скільки ти їх убив? Скільки трупів, щоб наситити твоє кляте божевілля?
Кров цебеніла з його щоки, мішалася з кров’ю Калініна, чий опір помалу слабшав. Носова кістка старигана вивихнулася набік, він хрипко хапав повітря роззявленим ротом, у якому видно було лискучі червоні зуби. Бурмотів російські слова, яких Габрієль не розумів, і, попри біль, шкірився садистською посмішкою. Його очі блищали тим, чого супротивник не розумів,— то не був погляд людини, яка боїться смерті.
Габрієль схопив обома руками в рукавичках монстра за горло й почав душити його. Наблизив обличчя майже впритул до сумнозвісного «Д.К.», коли його чорні зіниці вкрилися поволокою і довкола райдужок лопнули кровоносні судини.
— За мою доньку. І за всіх інших.
Тілом пробігли потужні конвульсії, потім воно охляло. Габрієль так сильно струснув те тіло, що голова утворила неприродний кут із шиєю. Потім упав на Калініна і заплакав у нього під пахвою. Хто знає, як довго це тривало, та коли він випростався, у нього пішла обертом голова. Скинув куртку, светр і пішов у другу залу, щоб промити рану завглибшки із сантиметр, що була біля ключиці. Вона почала кровити, але не видно було, щоб була ушкоджена вена чи артерія. Габрієль пошукав серед матеріалів, знайшов кровоспинні компресійні бинти і зробив перев’язку. Поріз на щоці був поверховий. Що ж, виживе.