Притулився до стіни, опустив руки вздовж тіла і безтямно втупився в порожнечу. Кінець. Гідру переможено, вона більше не викрадатиме людей, не вбиватиме їх, не різатиме на шматки. Нікому вже не завдасть лиха. Відтепер її місце — у полум’ї пекла.
Габрієль підвівся, узяв бідон ацетону і полив тіло професора, а також долівку. Глянув на резервуар, наповнений тисячами літрів займистої рідини. Це буде справжнісінька бомба, коли туди дістанеться вогонь.
Він піднявся в коридор, пройшов холом, піднявся східцями й опинився віч-на-віч із «Шахісткою». Бачив її він востаннє. Хоч яка нелюдська вона була, його здушили емоції. Він торкнувся її холодної руки.
— Я люблю тебе, Жулі. Я так люблю тебе!..
Зі сльозами на очах він вилив рештки ацетону на розкритий череп пластината. З кишені джинсів дістав запальничку. Великим пальцем відкрив кришку, крутнув коліща — й підніс язичок полум’я до калюжки на долівці. Полум’я синьою кулею шугонуло угору, обертаючись рвійним червоним вогнем, і поповзло позбавленими плоті ногами. Коли жар охопив груди, почулося сичання, огидний звук плавлення матерії, схожий на ледь чутне зойкання.
— Вибач мені…
Полум’я вже охопило підлогу. Габрієль повернувся до лабораторії і запалив облите займистою рідиною тіло Калініна, що лежало біля трупів, які танцювали на нитках. Потім вийшов через металеві двері, обійшов будівлю з правого боку і побіг вулицею до стоянки. У той момент, коли він сів у свою машину, землю сколихнув вибух, а в пластинаріумі повилітали вікна. З усіх отворів будівлі шугонули помаранчеві дияволи.
Габрієль виїхав на автостраду і влився в потік автомобілів, сам не знаючи, куди прямує. Спершу — подалі звідси. Потім — умитися і поспати в готелі, перш ніж знову сісти в літак, наступного дня, звісно ж. Вибратися із цієї клятої країни. Вигадати, що він робив щодня упродовж усього цього часу.
Він не знав, чи викрутиться, та це його мало турбувало. У чорній дірі пам’яті виринули слова, сказані наче вчора, коли він переписував із книги реєстрації імена клієнтів готелю «Бескид»: «Я знайду тебе, Жулі. Присягаюся, я знайду тебе».
Тепер він зробив це. Знайшов свою дитину. Звільнив їх — її і решту мучеників.
Назавжди.
Епілог
Знову вони. Ті шпаки. Вони прилетіли зі сходу, спершу линули над вершинами гір, а потім укрили узгір’я, немов чорна руйнівна лавина. Велетенська тінь нової колонії розбилася об дзвіницю сагаської церкви, бригаду жандармерії, школи, затьмарила небо над в’язницею, навіть в’язні під час прогулянок заклякли — їм здалося, ніби настала перша пора кінця світу. Їхня хмара наче щезла, щоб знову з’явитися ще густішою на виїзді з містечка, а потім розпастися на силу-силенну ниток, що закружляли довкола дерев, які росли на берегах Арви саме біля віадука.
За цих обставин і приїхав Габрієль до Сагаса — після того, як тиждень тому отримав від Поля повідомлення.
У мене двотижнева відпустка. Якщо хочеш забрати кулон Жулі, приїжджай… Я щодня рибалю, ти знаєш, де мене знайти…
Перш ніж зустрітися з колегою, Габрієль завітав до готелю «Бескид», де його прийняла дружина Ромуальда Таншона. Понад дев’яносто кімнат зі ста були зайняті, але ключ від сьомої висів на місці. Він винайняв її на одну ніч і покинув там спортивну сумку Волтера Гаффіна, з якою ніколи не розлучався.
Дивно було тут опинитися. Нічого не змінилося — ні опорядження, ні вміст крихітного бару. І цей запах старого дерева й вологи. Височів той вапняковий бескид — такий самий велетенський, як і в його спогадах. Сагас був незмінний, мов справжня поштова листівка в альбомі, який гортають тільки зрідка.
Він вийшов надвір і постояв кілька довгих хвилин. Птахи закружляли, окреслюючи символ нескінченності: два бездоганні еліпси, злиті докупи. Упродовж кількох секунд Габрієль відчував тривогу. У нього було враження, ніби він уже бачив це. Він запитав себе подумки, який же день то був. Глянув на телефон: шосте листопада.