Минув рівно рік після того, як він отямився у кімнаті номер сім.
На противагу цьому за десять кілометрів на північ від Сагасу під сірим осіннім небом неспішно пливли блакитні води Арви. Час від часу під блискітками хвиль Поль угадував сріблясті спини форелей, які спокійно пропливали серед каміння. Стоячи серед хвиль, він хльоскав у повітрі карбоновим вудилищем, наживлював муху на гачок і швидким порухом закидав його на поверхню води, де помічав рибу. Під темною смугою сосен на нього чекала сумка-холодильник, повна холодних напоїв і бутербродів.
— Бачу, ти не втратив навику.
Почувши, як позаду пролунав той голос, Поль обернув голову. Підняв свою вудку, потягнув волосінь до себе й виліз на берег, обережно ступаючи слизькою галькою і ще дужче переносячи вагу на ліву ногу. Поклав причандалля додолу і гаряче обняв Габрієля. Потім відхилився, щоб подивитися на нього. Його погляд зачепився за невеличкий шрам над правою бровою.
— У тебе зморений вигляд…
— Кепсько сплю.
Поль нахилився до сумки й відкрив дві бляшанки пива. Востаннє вони бачилися після повернення Габрієля з Польщі. Потім було кілька телефонних розмов і обмін повідомленнями. І — кілька місяців тиші. Вони сіли на круглому камені.
— Як твоя пам’ять?
— Ніяк. Діра завбільшки з дванадцять років, яка, мабуть, ніколи не заповниться. Таке, на жаль, деколи буває.
— Кепсько.
— Живу із цим.
Поль ковтнув пива.
— Ти зупинився в готелі «Бескид»?
— Ага. Поїду завтра вранці на світанку.
— Я бачив, що він заповнений, в’язнів не меншає, тож і клієнтів чималенько. Сьома кімната була вільна?
— Авжеж. Я її зарезервував.
Здавалося, жандарм раптом спохмурнів, чорна тінь пробігла його обличчям.
— Чому? Чому саме її? І чому ти опинився тут сьогодні, рівно через рік після твого приїзду в цей готель, хоч я надіслав тобі повідомлення тиждень тому?
— Я вже не звертаю уваги на дати. Щоправда, буквально годину тому я зрозумів, що минув рівно рік. А щодо номера кімнати… навіть не знаю. Може, хотів щось згадати.
Пол поставив своє пиво на камінь і завмер непорушно, втупившись у далину.
— Минулого тижня було гарне блакитне небо. І знаєш що? Чорна смерть налягла на місто наступного дня після того, як я надіслав тобі повідомлення, точнісінько як торік, я перевіряв. Небо вкрилося хмарами, і птахи повернулися на те саме місце, що й минулої осені, причому тієї самої дати: третього листопада. Я слухав радіо: якщо вірити фахівцям, це неймовірний збіг, щоб колонія опустилася в тому самому місці,— не лише в тому самому місті, а й на тих самих деревах,— та ще й того самого числа… Тобі не здається це дивним? Ти повернувся, і птахи теж…
— Так, це дивно…
Поль мовчки роздивлявся золотаво-смарагдового павука, що лазив галькою. Такого йому рідко доводилося бачити над Арвою.
— Я ніколи цього не казав… але ті шпаки відлетіли того самого дня, коли ти поїхав із Сагаса минулого разу. На світанку. Ти приїхав — і вони прибули. Ти поїдеш — і вони відлетять.
Габрієль знизав плечима. Усе це не мало сенсу. Його товариш шукав зв’язки там, де їх не було. Поль пошукав у кишені штанів, які були складені біля сумки-холодильника. Простягнув Габрієлеві пакетик. Той відкрив його — і на долоню йому впав кулон.
— Дякую,— сказав Габрієль,— але ж це речовий доказ. Як ти його дістав?
— Опечатаний пакет із речовим доказом уже не вперше губиться. Та й не казав я, але мене усунули з посади. Сказали, що я розігрував ковбоя в Абержелевому помешканні. Покарали — пів року тому мене перевели у конвоїри. Тепер я супроводжую в’язнів у суд або до лікарні. Тож мені… тепер наплювати на них.
— Мені так шкода…
— Дарма, не думай, що це мене засмучує, навпаки. Лишилося чотири роки до пенсії. Так чи так, я не зміг би лишатися начальником і брехати. Принаймні вся ця історія посприяла Мартіні, тепер він начальник. Бажаю йому успіхів на цій посаді!
Габрієль, здавалося, був десь в іншому місці, мовби згас. Поль дзенькнув бляшанкою, ставлячи її на камінь.
— Абержелеве самогубство усіх їх загнало в глухий кут. Вони ніколи не дізнаються, що його поєднувало з Калебом Траскманом. Вони не з’ясували жодного зв’язку, не виявили жодного цифрового чи телефонного сліду, вони жодним чином не зможуть відкрити існування товариства «Ксифопаг». Все, що вони знають,— це те, що Абержель фотографував трупи Матильди й Жулі. Але не знають де. Не знають чому, чи були інші й скільки їх було. Мертва точка.
Мертва точка… У певному розумінні, так було найкраще. Та ніхто ніколи не відповість на запитання, які ставив Габрієль, не дізнається, що сталося в тій зоні пітьми. І зокрема: що довелося пережити бідолашній Жулі з моменту її викрадення із Сагаса — й до смерті в Польщі?..