— А в тебе не було проблем із бельгійськими поліціянтами? — запитав Поль.— Вони не вийшли на тебе?
— І ніколи не вийдуть. Що вони можуть знайти? Склад у Содбені загадковим чином згорів через два тижні після пожежі в пластинаріумі.
Поль зиркнув на Габрієля, та в його погляді не було докору.
— Кожного божого дня мені кортить викласти Корінні всю правду. Нехай вона знає…
— Про те, що я зробив і побачив у Польщі, неможливо розказати словами.
— Знаю. Але це важко.
— Мені теж. За правду я плачу велику ціну. «Шахістка» й досі будить мене щоночі…
— Ми всі носимо в собі своїх примар.
Простісінько перед ними, ніби кепкуючи, вискочила з води форель. Поль глянув, як вона шугонула у прудкій співучій воді.
— Крім цього, що ти робиш?
Габрієль зітхнув.
— Опікуюся мамою. Працюю тимчасово то тут, то там, очікуючи ліпшого. Їжджу до Орлеана раз на два тижні.
— До Орлеана? — Полеві очі зблиснули.— Не кажи мені, що…
— Поки що все це таке тендітне, тільки починається… Але вона хороша жінка. Треба відірвати її від пляшки. Ще не відірвав, але за це варто поборотися.
Поль подумав і запитав себе, що готує майбутнє такій парі. Але Габрієлеві потрібен був неможливий виклик, то був сенс його існування. Переповнений співчуттям, Поль дружньо поплескав його по плечу.
— Гаразд, Габрієлю. Я радий за тебе.
Вони погомоніли ще з годину, цмулячи пиво і сидячи на березі, мов двоє добрих приятелів, що споглядають світ. Потім сказали одне одному: «До побачення». Може, «Прощавай»… Може…
Коли Габрієль дістався до своєї кімнати, голова в нього йшла обертом. Забагато випив. Він уклався на ліжку, стискаючи в руці кулон своєї дочки, і майже відразу заснув.
Телефон задзеленчав майже о двадцять третій годині — й він аж підскочив. То була Жозіана Лурмель. Їй було недобре, голос звучав похмуро, вона затиналася. Плакала, напевне, то була криза. Габрієль пообіцяв, що приїде на світанку. Узяв спортивну сумку, якої навіть не відкривав, перевірив, чи нічого не забув, і вийшов із сьомого номера. Поклав ключа в кошик на стійці реєстрації.
Зі свого старого «мерседеса» на стоянці кинув останній погляд на готель «Бескид», на його тьмяну вивіску, осяяну фарами автомобіля, і вирушив у дорогу. Сагас помалу даленів за його спиною. Його крихітні вогні тріпотіли в дзеркалі, а потім зникли за скелею, немов хтось опустив завісу. Цього клятого міста йому не бракуваиме.
За десять хвилин він виїхав на австостраду, зустрівши на митному посту інший «мерседес». Увімкнув приймач під годинником, що показував 23:11. Під гучний звук «Highway to Hell» групи АС/DC стрімко поринув у ніч.
Заувага автора
Любий читачу,
тут ви знайдете копії оригінальних сторінок кінця «Незавершеного рукопису», що були написані Калебом Траскманом, їх знайшов Поль у хатині Давида Ескіме. Побачите літери, обведені рукою Ескіме на передостанній сторінці, виявите, звичайно, кілька помилок чи недоречностей, адже це рукопис, який ніколи не редагувався і не видавався.
Якщо ви не читали «Незавершеного рукопису», то я дуже раджу вам зробити це, перш ніж ознайомитися з оригінальним фіналом. Певна річ, цей фінал розкриває чималу частку ключових елементів історії, і якщо ви дізнаєтеся все це перед тим, як поринете в останній роман Калеба Траскмана, то зіпсуєте собі читання.
Зате коли дочитаєте «Незавершений рукопис», матимете на вибір два фінали: жорсткий, позбавлений двозначності, написаний справжнім автором, і більш невизначений, але не менш блискучий, що його запропонував Жан-Люк Траскман. Обирати вам. Біле або чорне…
Леана лежала біля його ніг. Він щосили вгатив її по потилиці поліном, коли вона вкладала речі у багажник. Крові не було, й вона ще дихала.
Тепер їх огортала тиша підземелля, яку порушував тільки його тяжкий подих і свист вітру, що вдирався крізь відчинені двері гаража. Перше, про що він подумав — треба покласти поліно на місце.
Не поспішати. Обдумати кожен порух. Ті, кого піймала поліція, завжди у поспіху пропускали якусь деталь. Передовсім мобільник. Він пошукав у кишенях Леаниної куртки, дістав телефон і поклав його на пасажирському сидінні. Потім підняв безживне тіло і вкинув його у багажник.