Він покотив вузькими безлюдними вуличками у напрямку моря і раптом опинився на дорозі, яку позначив собі перед від’їздом — вона вела до бескидів біля Етрета. З висоти відкривався широкий овид. Він погасив фари, перетнув бордюр, виїхав на ґрунтову дорогу, що призначалася для прогулянок пішки, проїхав триста метрів, поки упевнився, що його геть не видно і ніхто його не застукає на гарячому. Звернув із того шляху і дуже обережно поїхав по траві, адже то був схил. Він
Трохи постояв у пітьмі, глибоко вдихаючи повітря. Скоро все закінчиться. Поклав блістер «Xanax» і Леанин телефон на пасажирське сидіння. Узяв пістолет, надів рукавички і шапку. Нічого не забув?
Удень цю місцину, мабуть, відвідували любителі прогулянок, причому навіть узимку. Цілком можливо, що за кільканадцять годин під бескидом стане чийсь автомобіль. Давид зачекає після повернення, перш ніж забити на сполох. Скаже, що прокинувся сам, у голові був рейвах, бо напередодні добряче хильнув, побачив, що автомобіля нема, і з дружиною зв’язатися не зміг. То Леана поїхала, коли він спав? О котрій годині? Куди? Він не знатиме. Він уклався спати десь о двадцять третій, хильнувши чотири чи п’ять чарок віскі, а вона була внизу. Потім чорна діра…
Він вийшов надвір і був здивований, із якою силою вітер пхнув його на метр до краю прірви. Складалося враження, що з морських хвиль виринув якийсь велетень, що поглинав усе на своєму шляху, простуючи десь там, у безкраїй пітьмі, що стояла над Ла-Маншем. У вухах свистів холодний вітер. Мерехтіли зорі, згрупувавшись у молочно-білу стежку, і серпик місяця освітлював удалині величну Голку, про яку писала Леана у своїй книжці. Було дуже красиво.
Він став навколішки і, впершись долонями в землю, глянув униз. Побачив білу піну бурунів, що розбивалися об скелі за сто метрів нижче. Пречудове місце, щоб завдати смерті. Місце для закінчення трилера. Автомобіль буде купою брухту, який мотлошитимуть хвилі. Вода, сіль, прибій не залишать жодного біологічного сліду чи відбитка, який можна буде дослідити. Пречудово.
Він хутко відповз відтіля й повернувся до автомобіля. Обережно, тримаючи в руці націлений пістолет, відчинив багажник. Леана лежала, скорчившись, вона вся тремтіла, очі були червоні від сліз. В полі її зору, немов чорний місяць, танцювало обличчя нападника.
— Хто ти?
Він згріб її і змусив вилізти надвір. Тримаючи її під прицілом, ретельно перевірив багажник. Нічого вона там не лишила? Не надряпала чогось на стіні? На його обличчі — тільки лють і рішучість. Це був і Жуліан, і заразом то був не він. Двоє різних людей у тому самому тілі. Леана відчула знайомі запахи, знайомі краєвиди. Значить, вони стільки часу їхали сюди, до бескидів Етрета.
Давид стиснув її руку і сіпнув до себе. Їхні два обличчя опинилися одне напроти одного в холодному повітрі.
— Хочу, щоб ти знала про свою доньку: я її кохав. По справжньому кохав…
Леана спробувала відбиватися. Їй кортіло убити його, гамселити кулаками, поки він сконає, але вона відчула, що їй бракне сили. Розум її був затьмарений, губи заніміли, мов від анестезії.
— …спершу я хотів знищити пречудове щастя мого брата. Забрати у нього найдорожче. Віддати її диким тварюкам, які зробили б із нею все, що хотіли, змусивши вас заплатити… No limit…
Він притиснув її до автомобіля і встромив їй до рота дуло пістолета.
— Але не зміг. Вона викликала в мені те, чого я ніколи не відчував. Можливо, сором. Тоді я утримував її в себе вдома, у спеціальній кімнаті. Не завдав їй ніякого лиха. Ці обставини спонукали мене позбутися її. Віддати комусь, хто зумів би подбати про неї…
Леана