Умостившись за кермом старого «мерседеса», він рушив на північ містечка. Пташина злива обійшла цю частину Сагаса. Правив він невимушено, не шукав, де там вмикаються фари. Габарити автомобіля не завдавали йому незручностей, хоч він їздив на менших моделях. Лікар казав про автоматичну пам’ять. Отож, ішлося і про вміння керувати автомобілем.
Габрієль дедалі дужче переконувався: він був тим чоловіком, що зареєструвався в готелі як Волтер Гафін. Він явився напередодні з поголеним черепом, у фальшивих окулярах і винайняв номер сьомий. Дідько його вхопив би, з якої такої причини?
На околиці міста він звернув на дорогу, що вела вгору до Альбіона. Три кілометри звивистої дороги з перепадами рівнів понад десять метрів на кожні сто метрів, що робило їзду небезпечною взимку. Коли він проїхав половину дороги, фари вихопили із сутінків прослідок, що звивався між стовбурами дерев і трохи далі виходив на круглий майданчик, де зникла Жулі.
Того дня якесь лісове чудовисько викрало його доньку. Хижа невидима звірюка, що зачаїлася в темній імлі містечка, лишивши за собою відчай, лють і нерозуміння. І, можливо, це створіння виригнуло її на берег річки через десять чи й більше років.
Габрієлів дім був старим шале з камінним і почасти дерев’яним цоколем. Він власноруч лагодив його, прибивав кожну дошку, цементував кожен, навіть найменший, камінчик. Йому ніколи не подобалося жити в тих кролячих норах, що їх надавали співробітникам бригади. Вони з Корінною прагнули мати власне гніздечко, поза межами міста-в’язниці. Ідеальною місциною був Альбіон, де жило шістсот душ. Село губилося в глухому куті, звідти не брав початку жоден шлях, крім дороги, що прямувала вниз, до Сагаса. Коли дивитися в верховини, міська сірятина опинялася позаду, а якщо глянути з потрібного боку, то краєвид просто-таки вражав: мальовничі плоскогір’я і вершини гір. Часто, восени і навесні, можна було побачити козуль.
Штори вітальні обарвлювало блакитне сяєво телевізійного екрана. Габрієль відчув тепло домашнього вогнища, притулок, де він міг нарешті вирушити на пошуки своїх спогадів. Він здолав три сходинки ґанку й натиснув на клямку. Двері замкнені. Він постукав, зачекав, пошкрябав облущений лак дерева на стіні. Шале доглядали не так дбайливо, як раніше. У замковій шпарині клацнув ключ. Обличчя в прочинених дверях — страшний сон. Габрієлеві на кілька секунд заціпило.
— Полю? Що ти тут?..
Він не скінчив фрази. Перед ним стояв Поль Лакруа, у футболці й кальсонах, на ногах — м’які хутряні пантофлі.
— Вже більше, ніж одинадцята вечора. Чого тобі треба?
— Ти… ти спиш із моєю дружиною?
Поль заблокував одвірок своєю масивною фігурою, зиркнув на «мерседес», що стояв на алеї. Як і вранці, Москато, здається, не розумів, що у нього з головою. Звідки прибув він о такій порі?
— Колишньою дружиною. Нагадую, що ви розлучилися.
Габрієль відчув, що торкнувся дна. Але прірва з кожною годиною ставала дедалі ширша.
— Я хочу з нею поговорити. Дозволь мені побачитися з Корінною.
— Її ще нема. Вона допізна працює. Сам знаєш, медсестра, ходить до пацієнтів додому… Я вже давно кажу їй, щоб обрала собі менш виснажливу роботу, але ти ж її знаєш. Пропадати на роботі означає не думати про минуле.
Габрієль тонув, і не було жодної соломини, за яку можна було б ухопитися. Якщо в нього перед носом зачинять двері його власного дому, то що з ним буде? Куди він піде? Його охопила паніка. І тоді, стоячи на порозі, він попросив Поля вислухати його цього разу, детально розповів про той божевільний день, від пробудження в готелі й до перебування в лікарні по обіді. Переказав слова невролога, згадав про психогенну амнезію, запевнив, що останній день, який він пам’ятає — 10 квітня 2008 року. Між тією датою і сьогоденням — порожнеча. На Полевому обличчі не помітно було жодної ознаки співчуття, але він відступив і дозволив Габрієлеві увійти.
— Мені важко повірити в те, що ти розповідаєш,— сказав Поль, принісши дві пляшки пива,— але, здається, ти щирий і, либонь, геть зсунувся з глузду.
— Ні, ще гірше.
— Багато чого змінилося, не розраховуй, що я буду тобі нянькою. Пий своє пиво, питай, що хочеш, і йди звідси.
Габрієль не знав, із чого навіть почати. Вочевидь, друг і колега ненавидів його тепер. Полю було начхати на його біду.
— Тіло, яке знайшли вранці…
— Ще нічого не відомо,— відказав одразу ж Поль.— Завтра під кінець дня мають бути готові результати аналізів ДНК. Я попрошу хлопців, щоб зробили їх у першу чергу. Жертву вбили двома кулями. Припускають, що ті постріли викликали загибель птахів.