Він пошукав, чи не трапиться собачої шерсті на дивані, та марно, кинув оком по їдальні, глянув на неймовірний екран телевізора, таки плоский, що спершу здався йому картиною, на Полеві речі, розкидані то тут, то там, на оздоблення: то вже давно була не його домівка. Його домівка, той дім, у якому він власноруч робив ремонт, забув його.
Зиркнув у кухню, де Жулі зазвичай пила гарячий шоколад, ніжно тримаючи чашку руками. Глянув на східці, згадавши, як вона спускалась ними, мов та кінозірка, ступала зі сходинки на сходинку. Їй треба було вступити на факультет аудіовізуального мистецтва в Ліоні. А тепер вона ніколи не зніметься в кіно.
Поль кинув йому під ноги картонну коробку.
— Листівки, матеріали тієї асоціації, яку ти створив задля доньки… Адреси родичів жертв, із якими ти мав контакти, портрети викрадених дітей, у Бресті, Тулоні, скрізь. Ксерокопії дев’яти сотень процедурних документів цієї справи, що сягають 2012 року, коли ти виїхав звідси. Ти прийшов не по все це, але воно твоє. Можеш тепер забрати.
Габрієль розгорнув вогкий картон. Погортав холодні сторінки. Упізнав свої підписи на протоколах допитів і на висновках. Дати. Квітень, травень, червень 2008 року.
— А після 2012 року?
— У судді. У бригаді. Але тебе це не стосується.
— Вона моя дочка!
Поль не сідав, напевне задля того, щоб скінчити розмову.
— Після 2012 року не сталося нічого нового, про що ти не знав би, нічого, що можна було б додати до зібраних тобою матеріалів у цій коробці. Жодного виявленого сліду, нічого цікавого. 2015 року новий суддя, Кассоре, очолив розслідування, змінивши двох попередніх. Лантьє пішов на пенсію, д’Алембер переїхав у Бордо. Кассоре остаточно закрив справу 2016 року. Вже чотири роки, як її закрито…
Габрієль нетямився від розпачу. «Лиш ім’я, що пролунало вигуком у серці гір…» — ось що лишилося від його дочки. Примара, картонна коробка, яку поклали разом з іншими нерозкритими справами до металевої шафи, якої ніколи не відчинять.
— То всі її покинули? Навіть ти перегорнув сторінку й забув про неї? Ти?
— Ми довгих вісім років розслідували цю справу, обнюхували кожен слід, допитували кожного свідка, перевіряли кожен доказ. Твою дочку бачили в порту Булонь-сюр-Мер, вона жебракувала в Монпельє, сідала в автобус на півдні Італії. Один хлопчина запевняв, що бачив Жулі в Єгипті, вона нібито була там інструктором із дайвінгу, що спонукало нас звернутися з міжнародним запитом. Звісно, то була не вона, а ми просто згаяли багато часу та енергії марно. Долучилися й екстрасенси з усієї країни, і кожен зі своєю версією. Тобі вдалося надати цій справі розголосу в пресі, ти казав, що журналісти самі зацікавлені в популярності. А вони пошили нас у дурні.
Він утомлено опустив руку. Габрієлеві здавалося, ніби він бачить ведмедя, що виліз після зимової сплячки. Сагас, ця справа, ці невдачі… Усе це передчасно посріблило його чуприну.
— І ось поглянь, до чого ми врешті-решт прийшли. У нас немає нічого. Ми переливали з пустого в порожнє. Не знаємо, де Жулі, не знаємо, чому вона зникла. За чотири роки розслідування ми перевірили всі сліди, й уже нам не було чого робити. Тим, що розслідування тривало так довго, треба завдячувати судді д’Алемберові, який прислухався до нас. Та коли його замінив новий суддя, першим його кроком було закрити цю справу. Він ішов із посади — й не хотів, що за ним тягнулася справа, на яку безрезультатно було згаяно стільки часу, ресурсів і коштів. Віриш чи ні, але мені дуже шкода, що так склалося.
Габрієль відмовлявся змиритися з такою фатальністю. Він підвівся. Пива він навіть не торкнувся. Ні голоду, ні спраги, тільки прагнення утекти від цього жахіття. Він притулив коробку до грудей.
— Для мене це ще не кінець. Я шукатиму її і далі. До кінця своїх днів, якщо треба буде.
— Ти, мабуть, шукав її всі ці дванадцять років…
Габрієль сумно дивився на того, хто був його найкращим другом. Йому хотілося заплакати. Він пішов до вхідних дверей. Поль понишпорив у гаманці. Потім запхнув йому в долоню дві банкноти по п’ятдесят євро.
— Переночуєш у готелі. Вже пізно, ти в кепському стані. Бракувало, щоб ти вбився на дорозі. Адже, як я гадаю, ти навіть не пам’ятаєш, де мешкаєш?
Габрієль похитав головою.
— Я не можу додзвонитися до матері. Нема в мене гаманця, нічогісінько.
Поль став у дверях.
— Приходь завтра в бригаду, ми знайдемо твою адресу.
— Дякую.