— Не зрозумій мене неправильно, я це роблю не для тебе, а для Корінни. Ви розійшлись дуже некрасиво. Після розлучення вона воліла більше ніколи тебе не бачити, змінила номер телефону. Був момент, вона хотіла навіть поїхати з міста. Але куди їхати? Вона й сама не знала. Корінна досі страждає, як і ти. Невже ти можеш повірити, що вона могла забути дочку? Немає такого дня, щоб вона не згадувала про неї. Весь час думає тільки про Жулі, й це нас нищить. Ще муситиму пояснювати їй, що ми там знайшли на березі, коли повернеться після нескінченного робочого дня, ходіння від домівки до домівки задля уколів стариганам у дупи. Тож не приходь і не погіршуй ситуацію. Завтра я дам тобі адресу — і їдь собі звідси.
Габрієль кивнув.
— Я хотів би також, щоб ти пошукав інформацію про такого собі Волтера Гаффіна.
— Навіщо?
— Просто пошукай, бо я прошу в тебе про таку послугу. І останнє… Коли помер Мальбрук?
— Три роки тому. Заснув у своєму кошику, та й не прокинувся вранці. Він не страждав, і в нього було найліпше життя, яке може мати пес.
Габрієль сумно кивнув і пішов. Усі тяжкі згадки про розслідування зникнення його доньки тепер містилися у звичайнісінькій запліснявілій картонній коробці. Покидаючи свій дім, він відчував, наче покинув там своє життя і власну тінь.
Поль замкнув двері. Довге зітхання обпалило його груди. Він і досі не розумів, що робить Габрієль Москато в Сагасі, але складалося враження, наче місто відкинуло його на дванадцять років назад, щоб зіштовхнути з найгіршою порою життя.
Він згадав міфологічного персонажа Сізіфа, що мусить вічно котити камінь на вершину гори. З вершини той камінь котиться вниз, до підніжжя, й син Еола змушений усе починати наново.
13
Знову готель «Бескид». Як перша й остання дія одного нескінченного дня. Там Габрієль прокинувся — там збирався й заснути після того, як від нього втекло цілих дванадцять років. «А завтра настане 2030 рік — і мені буде шістдесят п’ять»,— подумалося йому, й він відчув, як усередині похололо.
Тримаючи коробку під пахвою, він попрямував до входу. Пташині трупи вже зникли. За стійкою реєстрації він побачив Ромуальда Таншона. Ті самі вуса, хоч уже й геть сиві, такий самий старомодний вовняний светр майже такої самої барви, як і дванадцять років тому. Він відірвався від читання журнала для автолюбителів, подивився на відвідувача, обернувся до настінного годинника й витягнув шию, наче хотів щось побачити позаду Габрієля, на стоянці.
Габрієль поклав свій вантаж на прилавок і дістав банкноти. Під різдвяними фігурками на плакаті було вказано тарифи: п’ятдесят два євро разом зі сніданком.
Ціни виросли, й тепер Габрієль не орієнтувався, нормальна така плата для 2020 року чи ні.
— Я хочу винайняти номер. Та спершу поясніть мені, що сталося вчора ввечері, коли я прибув. Кажуть, за стійкою реєстрації саме були ви. Волтер Гаффін, постоялець сьомого номера,— це я?
— Я вже чув про вашу дивну поведінку цього ранку. Якась незбагненна та історія з сьомою і двадцять дев’ятою кімнатами. Двадцять дев’ятої ми не здавали… Словом, ви не пам’ятаєте нашої розмови вчора, я правильно розумію?
Габрієлеві кортіло сказати, що він не може згадати дванадцяти останніх років свого життя, але просто кивнув.
— Ви приїхали близько 23:30, майже так само, як і цього вечора. Я вже хотів було замикатися. Не відразу впізнав вас. Голий череп, великі окуляри, вуса… й обличчя убивці. Ви скидалися на Волтера Вайта з «Пуститися берега».
Габрієль не відреагував, тож Таншон уточнив:
— Ну, на того вчителя хімії, що варив метамфетамін і став одним із найкрутіших наркодилерів у Нью-Мехіко. Пам’ятаєте? Всі дивилися цей серіал. І ви назвалися Волтером, із посиланням на Волтера Вайта, так?
— А що я хотів? Кімнату?
— Як і більшість людей, які сюди приходять. Ви сказали мені, що не самі, вас, мовляв, чекають на стоянці. А головне — ви попросили мене поводитися так, наче я вас ніколи не бачив. Записалися під іменем Волтера Гаффіна, вийшли по багаж і повернулися в товаристві жінки.
Кожне слово, що лунало з Таншонових вуст, було як новий ляпас.
— І ми зайняли ту саму кімнату, кажете?
— Авжеж, сьомий номер.
— Опишіть мені цю жінку.
— То ви справді нічого не пам’ятаєте? Навіть її?
— Ні.
— Ну, я не можу багато вам розповісти, бо не бачив її обличчя. Вона уткнула ніс у комір пальта й не підходила до стійки. Я сказав би, що було їй років тридцять, може, більше… Білява… Складалося враження, що вона не дуже раділа, що опинилась тут. Звичайно, це ефект Сагаса.