Забагато запитань, забагато невідомих нагромаджувалося в Габрієлевій голові. Йому кортіло розламати свій череп, покласти мозок долі й витягти з нього пінцетом усі, навіть найменші, спогади.
— А потім що? Ми вийшли?
— Ось цього не знаю. Я замкнув за вами двері й уклався спати. Але після закриття клієнтам ніхто не забороняє виходити й заходити. А якщо ви оселилися на першому поверсі, маєте змогу зі своєї кімнати вийти просто надвір. Тому я гадки не маю, що було потім. Зрештою, якщо вам цікава моя думка… Щоб вистромити носа надвір о такій порі, треба мати поважну причину. Опівночі в Сагасі таке пожвавлення, як у глухому сибірському селі.
Габрієль відчув, як його до самісіньких кісток пройняв невиразний страх, якесь внутрішнє полум’я, що скувало його язик. Тіло, яке оглядали на березі жандарми, сяйнуло йому в вічі, мов спалах.
— Щоправда, ця ніч стала винятком,— провадив Таншон.— О другій ночі птахи падали з неба, як метеоритний дощ. Чули, як гупало по даху? Це щось неймовірне! Уперше в житті таке бачу. Слава богу, великих збитків не було. Ці шпаки, звісно, м’якші за град, коли розбиваються. Зате потім треба прибирати, а тут приємного мало.
Габрієль показав на дошку з ключами.
— Сьомий номер… Можна, сьогодні я теж там оселюся?
Господар поклав перед ним велику білу кулю з ключем. Потім нагнувся і дістав із-під стійки спортивну сумку.
— Ви навіть це забули. Один із наших прибиральників приніс її. Окуляри він поклав досередини.
Таншон обернувся до комп’ютера.
— Під яким іменем зареєструвати вас? Волтер Гаффін чи Габрієль Москато?
— Габрієль Москато.
Ромуальд записав інформацію.
— Здається, когось там убили,— сказав він, звівши голову.— За три кілометри звідси, на березі Арви. Кажуть, жандарми поставили загорожу від зайвих очей і цілий день обшукували околиці сміттєпереробного заводу. Кажуть навіть, що птахів сполохали постріли.
— Важко було б не довідатися про це. Але я знаю не більше, ніж ви. Я вже давно не служу в жандармерії.
Він глянув господареві у вічі, але нічого там не прочитав. Той уже перестав ним цікавитися і навіть не згадував про Жулі. Дочка віднині належала минулому…
Габрієль одійшов, та повернувся.
— Скажіть останнє. Ви пригадуєте, як я приходив до вас дванадцять років тому? У квітні, був такий самий вечір, як і сьогодні, пізня пора. Я попросив у вас книгу реєстрації, щоб виписати імена гостей, які зупинялися в готелі, коли зникла моя дочка…
Ромуальд понишпорив у своїй пам’яті й кивнув.
— Авжеж, паперовий реєстр. Книга, в якій було записано прибуття та відбуття. Боже милий, завдяки комп’ютерній техніці я вже давно звільнився від усього цього… Тоді я навіть запропонував вам кімнату безоплатно, здається.
— Атож, горезвісний номер двадцять дев’ятий. А ви пам’ятаєте, що сталося потім? Хочу сказати, знаєте, коли я пішов — уночі чи наступного ранку? Я тут заснув?
— Ой, я вже й не пам’ятаю. Але…
— Що «але»?
— Ви з вашим колегою потім приходили ще. Двічі, наскільки я пригадую. Уперше з приводу нашого служника, Едді.
«Це той велетень, що пхав візок із білизною»,— подумав Габрієль. Він кивнув, спонукаючи господаря розповідати далі.
— В Едді колись були проблеми з законом. Зрештою, це давня історія і я не хочу вивалювати все це зараз. Едді добрий працівник, робить своє і нічого не вимагає. Він достатньо витерпів, та й ми теж певним чином.
Габрієлеві, звісно, хотілося дізнатися більше, але для цього потрібно було зазирнути до судової справи.
— А вдруге?
— Це було, мабуть, за шість чи сім місяців, надворі вже лежав сніг. Вас приймала моя дружина. Тоді вона розповідала мені, що ви розмовляли з нею про той вечір, коли брали в мене книгу реєстрації. Ви ставили їй запитання про одного з клієнтів, чиє ім’я було записане до вашого блокнота.
— Якого клієнта?
— Ох, я не знаю. Минуло все-таки дванадцять років.
— Я хотів би поговорити з вашою дружиною.
Він показав великим пальцем на двері позаду.
— Мені шкода… Сьогодні вранці вас зустріла нова пані Таншон. Ми з Джекі розлучилися… давненько вже розлучилися. Я вже й не знаю, де вона, не чув про неї багато років.
Габрієль подякував йому й нарешті пішов собі. Опинившись у сьомому номері, він поклав коробку біля ніжок ліжка і відкрив спортивну сумку. Узяв окуляри, надів і пішов глянути на себе в люстро. Волтер Гаффін. Звідки це ім’я? Волтер Вайт, казав Ромуальд. Герой серіалу. Що ж до Гаффіна, то Габрієль думав радше про макгафін Альфреда Гічкока, славетний таємничий чи секретний об’єкт, дуже невиразно змальований і без реальної значущості, призначений лише для того, щоб виправдати існування фільму. Грошова сума, викрадена в «Психо», секретні формули в «Тридцяти дев’яти сходинках», уран, захований у пляшках із-під вина у «Лихій славі». І пара папуг-нерозлучників у «Птахах»…