Волтер Гаффін…
Він сів на ліжку. Не хотів далі розпитувати Ромуальда про ту невідому жінку, щоб не виникало зайвих запитань. Але одне було певне: якщо він поселився з кимось у цій кімнаті, то прокинувся самотній під час випадку зі шпаками, заснув і знову прокинувся з сум’яттям у голові, й ні тієї жінки не було, ні її речей. Хто була вона? І куди могла піти? Вона приїхала своїм автомобілем і вночі знову кудись подалася?
Габрієль замислився над цим усім, адже воно віднедавна спіткало його, мов грім із ясного неба. А що, як отой труп, який знайшли на березі — його супутниця? Вік, біляві коси… Тут розгорнулася драма, що могла сплюндрувати його пам’ять.
Під повіками почали танцювати вогні. Серйозний Полів голос дудонів у його вухах: «Ти завжди був небезпечний, ти завжди був несамовитий». Він згадав зламану кістку на рентгенівському знімку. «Бейсбольною биткою». Образи напливали один за одним; не розуміючи, день це чи ніч, він випростався, як ривком повертаються від марення до дійсності. Ні, не міг би він такого вкоїти. Звичайно, ні. Втім, він перебував у готелі, о тій порі, коли почалася та бійня…
Він підійшов до мінібару, єдиної годящої речі в цім закладі. Узяв пиво, але перед тим випив одним духом дві маленькі пляшечки дешевого віскі. Не було в нього більш ні оселі, ні дружини, ні дочки, ні друзів. Мав тільки діру в голові завбільшки зі страусове яйце. Жулі була, звичайно ж, мертва, закатована, зґвалтована, вбита. Якщо з усім цим він не має права напитися…
Йому закортіло закурити цигарку. «Клятий мозок!» Завтра він викине ту пачку з бардачка, щоб позбутися спокуси. Ніколи він не куритиме. Зупинив погляд на коробці, яку дав йому Поль, дістав звідти жмут паперів, пошукав блокнот, у якому робив нотатки про розслідування, та марно. Це було б занадто добре. Зате він заходив у готель через шість чи сім місяців після зникнення і якщо виявив щось важливе, то ця інформація мала бути зазначена в справі.
Це нагромадження фактів, заяв було водночас і раєм, і пеклом. Світлом, що дасть змогу склеїти докупи клапті його пам’яті, але й сутінками, що терзатимуть зяючі рани у глибинах його душі.
Він глибоко вдихнув повітря, наче затримував подих на нескінченно довгий час, і почав читати.
14
Габрієль сумно дивився на листівку з портретом Жулі.
Розшукується дівчина сімнадцяти з половиною років, метр шістдесят три сантиметри на зріст, астенічної тілобудови, спортивна, з темно-білявими косами і блакитними очима. У правому вусі носить золоте кільце, на шиї посріблений кулон у вигляді книжки…
Книжки… Вона так любила їх, надто ж детективні романи. Читала з тринадцятирічного віку ті темні томи, які нагромадив батько у своїй бібліотеці. Казала завжди, що слідство скидається на шахову партію: кожен гравець хоче передбачити хід супротивника. Габрієль запитав себе, що ж сталося з її кімнатою. Чи зберегла Корінна її недоторканною через стільки років, чи, може, Поль умовив її звільнити кімнату від спогадів? Як відбувалося їхнє розлучення? З болем і терзаннями двох змучених істот, звичайно. Тяжко поставити хрест на спільно прожитому житті, яке тривало понад двадцять років. Неможливо подолати трагедію зникнення єдиної дочки. Їхня родина розпалася назавжди.
Від читання наступних оголошень у нього всередині все стиснулося. Болючі заголовки: «Зникла у 2008 році», «Три роки невідомості», «Тільки ви можете нам допомогти». Робили дорослішим її портрет. Жулі завжди усміхалася, треба було надавати позитивного відтінку її образові, викликати негайну емпатію. Читаючи інші папери, Габрієль виявив існування об’єднання, що носило її ім’я. «Об’єднання Жулі». Соленна Пелтьє, колега із жандармерії і хрещена мати Жулі, була очільницею того об’єднання, а він — скарбником. Корінна ніде не з’являлася. Габрієль пригадав, що перші тижні вона пролежала у ліжку, сонна від антидепресантів.
Читаючи, він доторкнувся до татуювання, знищеного на його правій руці. Нотатки в зошиті вказували на дати їхніх дій. Габрієль уявив, як, з одного боку, веде розслідування в бригаді, а з другого, сам робить якісь кроки. Не залишати собі вільного часу, щоб не думати. Створення транспарантів, футболок, широкомасштабних колажів з афіш, автодорожніх об’яв, ланцюга солідарності поштою, клопотання про субвенції… Наприкінці сторінок, наче мантра, повторювалася фраза, написана його рукою: «Десь хтось щось знає». Ретельно готувалися зустрічі з пресою. «Дофін лібере», RTL, Франс-3… Створили спеціальну телефонну лінію для тих, що могли б надати якусь інформацію. Габрієль спробував на неї подзвонити, скориставшись готельним телефоном: номер більше не існував.