Обличчя Жулі обійшло всю Францію. Разом із членами об’єднання — друзями його доньки, солідарними жителями Сагасу — вони прибули до Парижу, щоб узяти участь у днях, присвячених зниклим дітям. 2008, 2009, 2010 роки. Адреси батьків, що пережили таку саму трагедію, розгорталися перед його очима. Габрієль нічого не пам’ятав. Жодної постаті, жодного образу, не знав навіть, який вигляд мають такі заходи.
Він читав далі. Нічого в 2011 році, нічого і в 2012-му. Згідно із записами, під час відпустки Габрієль їздив у Лондон, потім у Монреаль на зустрічі з членами «Missing Children». Підсумки свідчили про ефективність цієї асоціації, справжньої бойової машини, зразка для наслідування. Він дивився на сині штампи, що стояли на світлинах підлітків, які одного дня раптом зникли. Дітлахи небуття. Їх тисячі зникали щороку.
Із часом діяльність ослабла. Зі ста восьми членів, які налічувалися спершу, 2011 року лишилося тільки двадцять сім. Ніякої преси, бюджет обмежений, і сторінки зошита стали потроху порожніти. Габрієль уявляв, як настала знеохота, втома, гору взяло особисте життя, вбивця-час погасив свічу надії. Ці добродійники вважали, що мають право більше не зустрічатися зі страхом.
«Десь хтось щось знає». Тільки прислівник і неозначені займенники. Пречудовий підсумок їхнього безсилля. Габрієль сумно допив своє пиво. Їхня боротьба була марна. Про це свідчила і його присутність у готелі, й оце пияцтво.
Він узявся читати справу. Шістсот вісімдесят дві сторінки процедурних документів на майже тисячу сторінок стосувалися якраз перших чотирьох років розслідування. Ретельні звіти, що мали на меті день за днем простежити прогрес пошуків.
Умовна позначка «С1» вказувала на початок пошуків уранці 9 березня 2008 року. Габрієль згадав, як його колега Соленна надрукувала заяву, що зараз була перед його очима.
О 8 годині 30 хвилин в офіс бригади жандармерії Сагаса прийшли батьки Жулі Москато. З учорашнього дня вони не мали ніяких звісток від своєї дочки. Жулі завжди поверталася додому під вечір, приблизно о сімнадцятій годині, після велосипедної прогулянки. Розпочато пошуки з метою зібрати всі відомості, які можуть з’ясувати причини цього зникнення…
Габрієль був і батьком зниклої дитини, і співробітником жандармерії. Жертвою і слідчим. Усе було таке свіже в його пам’яті… Велосипед коло дерева, сліди протекторів, прочісування лісу й долини. Тодішній начальник намагався його усунути від розслідування. Марно. Габрієль не поступився, і начальник зрештою здався.
Сторінки протоколів містили допити рідні й друзів. Останньою, хто бачив Жулі, була Луїза. Уранці в суботу дівчата переглянули свої лекції у будинку родини Лакруа, розташованому на околиці Сагаса, з’їли розігрітий у мікрохвильовій печі пиріг, потім Жулі о чотирнадцятій годині сіла на велосипед і поїхала. Вона вирушила на велопрогулянку, як робила кожної середи, суботи та неділі вдень. Габрієль був у бригаді, Корінна опікувалася пацієнтом за чотирнадцять кілометрів звідти. Навіть їм довелося підтверджувати місце свого перебування. У справах про зникнення найпершими підозрюваними завжди були батьки.
Він швидко погортав сторінки в пошуках дати, коли прибув до цього готелю вночі з дев’ятого на десяте квітня 2008 року. Уся подальша інформація була йому невідома, треба було заповнити чорну діру.
Габрієль затремтів. 17 квітня 2008 року він провів пошук в Автоматизованому судовому реєстрі осіб, які скоїли сексуальні або насильницькі злочини за географічним критерієм — їхній регіон. Система видала одну особу: Едді Лекуантр, тридцять два роки, тутешній житель, засуджений за спробу сексуального насильства 1997 року, коли проживав у Шамбері. Молода жінка в барі відкинула його залицяння. Він пішов за нею, коли та поверталася додому. Вона здійняла крик, Лекуантр став погрожувати і, затуливши рота долонею, затягнув її в темний закапелок. Подер на ній спідницю і блузку, потім утік, коли їх побачив гурт якихось гуляк, що проходив повз. Поліція без проблем затримала його вдома.