Пів на третю ночі. Аркуші літали довкола нього, в голові паморочилося. Габрієль ходив туди-сюди кімнатою, тримаючи в руці фото сірого «форда». Намагався уявити, як воно все було. Автомобіль покинув автостраду і виїхав на неї з інтервалом три години. Того дня по обіді Жулі спускалася на велосипеді крутим лісовим схилом. Так вона звикла, виїжджала з одного пункту і прибувала до такого самого — паркувального майданчика в Альбіоні. Коли вона зупинилася, щоб знову вернутися назад, він її викрав. Може, водій сірого «форда» заїхав у ліс і зупинив Жулі, коли вона спускалася. «Панно, будьте ласкаві… я тут заблукав…» Жулі різко загальмувала і поставила велосипед під деревом. Невідомий силоміць затягнув її до автомобіля або ж змусив переконати, що треба з ним поїхати.
Габрієль уявив, як перелякалася його донька. Двері на коліщатах зачинилися — і вона поринула у невідомість. Він побив її, накачав снодійним? Вона кликала на поміч? «Тату, рятуй мене! Ти мені потрібен!»
Його там не було.
Він присів і позбирав стоси аркушів. Неможливо читати. Він геть зморився. Заліз на ліжко і простягнувся на матраці, тримаючи в руці листівку. З неї усміхалася йому Жулі, поклавши руку на кулон у вигляді книжки. Міг би і більше проводити часу з нею, коли все було гаразд. Більше їздити разом із нею на велосипеді, тішитися її щоденною присутністю, казати, що любить її. Ніколи не робив він цього.
Габрієль заприсягнувся її знайти, але за дванадцять років опинився там, звідки розпочав пошуки, у цей зловісний номер готелю. Можливо, амнезія потрібна йому для того, аби усвідомити свій ганебний провал.
15
І ось перед ним його бригада, його душа, його минуле.
Габрієль увійшов до жандармерії. Ніхто до нього й словом не озвався. Крізь зуби віталися, уникали. В коридорах він дивився крізь шиби. Нічого не змінилося. Запахи, рипіння лінолеуму, комірка для лиж прочинена, і там видно було снігоступи, лижні палиці й гірські наплічники, які очікували першого снігу. Габрієль увійшов туди і знайшов своє ім’я на шафці, тільки потім збагнувши безглуздя цього вчинку. Вийшов звідти і зачинив за собою двері.
Замість Соленни Пелтьє — інше, невідоме обличчя. Зупинився на кілька секунд перед своїм колишнім кабінетом. Крізь жалюзі можна було вгадати Луїзин силует і ще одну жінку, що сиділа спиною до нього. Його серце закалатало, коли вона озирнулася. Корінна… Його дружина за однісіньку мить стала колишньою, наче пальцями хто клацнув.
Час не пощадив його, її теж, але вона була тією Корінною, яка закарбувалася в його пам’яті, з її широким чолом, високими вилицями, очима, що скидалися на льодовикові озера, і колись вони так його вразили.
Вона піднесла хустинку до вуст. Хоч дивилася на нього без ворожості, все ж таки не зробила в його бік жодного поруху. Поль, мабуть, казав про його приїзд, але що він їй розповів? Вона знову повернулася спиною, нахиливши голову. Звісно, вона вже знає про тіло, виявлене напередодні коло річки. Очікувати результатів, які визначать, чи твоєї дитини це тіло… Що може бути гірше?
Похнюпившись, він не зважився заговорити до неї. Та й про що говорити? Габрієль більше не кохав її. Правду сказав Поль: обоє вони просто виживали. Уявив і те пекло, в якому опинилась Корінна після того, як він удерся до спальні. Вона не хотіла бачити його, потім — розлучення… Кінець історії.
Він пішов далі, обмінявся поглядами з Бенжаменом Мартіні. Вічний заступник, який зажди мріяв стати очільником групи. Трохи далі новий ксерокс, кулер із водою. Полів кабінет він знайшов у кінці коридора й увійшов не постукавши. Обстава така сама, як він пам’ятав, тільки більше зужита. Щоб опустити жалюзі, треба було так само сіпати за шнурок, і вони завжди плуталися. Новішим видався йому тільки комп’ютер.
За спиною його колишнього колеги, біля вікна, що виходило на «Бункер», обіймалися на картині двоє закоханих. Габрієль помітив на столі стос світлин, що лежали в жолобі донизу зображеннями; очевидно, їх зняли саме перед його приходом. Він поклав досьє на стіл.
Поль сидів перед ним, на ньому був формений темно-синій светр, на погонах видно було відзнаки. З того, як він зняв окуляри, Габрієль подумав, що він скидається на стомленого чиновника. Колишнього жандарма, переповненого снагою і з вогнистими очима, більше не існувало.