— Я сьогодні розмовляв із твоїм неврологом,— почав Поль.— Виходить, це не вигадки, в тебе справді біда з пам’яттю. Це найбожевільніша історія, яку я коли-небудь чув. Конкурує з нею хіба що злива птахів, теж справляє неабияке враження.
— Треба було тобі пхати носа ще й у лікарню! Дякую за довіру…
— Ти ж знаєш мене, а люди не міняються. Я мусив достеменно зрозуміти, що з тобою діється. У тебе атипова психогенна амнезія. Це… приголомшує.
— Так, приголомшує. Розкажи мені краще, що ти знаєш про Ванду Гершвіц.
Поль підвівся і налляв собі склянку води. Запропонував і Габрієлеві, але той відмовився, тоді він повернувся до столу і вмостився у старому фотелі на коліщатах. Відкрив пляшечку з вітаміном D і висипав її вміст у рота.
— Ванда Гершвіц… Вочевидь ти цілу ніч переглядав копію справи. Я підозрював, що, здобувши її, ти прийдеш із запитаннями. Бляха, це давня історія. Не знаю навіть, про що ти кажеш.
Габрієль нахилився вперед і сперся на стіл. Годинник над картиною показував чотирнадцяту.
— Я освіжу твою пам’ять.
— І це каже той, у кого амнезія…
— 9 квітня 2008 року: того дня я піду переписувати дані постояльців готелю «Бескид», які перебували там від 5 до 9 березня. У списку є така собі Ванда Гершвіц, яка винаймала номер із 24 лютого до дня, коли зникла моя дочка, 8 березня. П’ятнадцять днів у цій щурячій норі, оплаченій готівкою…
Поль пригубив води з апельсиновим присмаком, вражений пам’яттю того, хто вже її не мав.
— Минуло понад шість місяців, поки ми, не натрапивши на слід, вирішили переглянути мій блокнот. Один за одним перевірити імена клієнтів, що приїздили до Сагаса тієї пори, коли зникла Жулі, переглянути їх у базі правопорушень, сподіваючись, що ось-ось замигтить червоний вогник… І натрапили на цю Ванду Гершвіц, якої ніде нема. Це фальшиве ім’я.
Поль кінчиками пальців посунув коробку до Габрієля.
— Це нікуди не привело, сам знаєш. Певен, що ти й сам це знаєш у глибині душі. Працівники готелю не могли пригадати цієї жінки. Та й як вони могли пригадати її, якщо весь час мають справу з постійно заселеним готелем? Та Гершвіц не мала віку, не мала обличчя. Одна з багатьох клієнток, яка просто назвалася фальшивим ім’ям. У таких готелях це часто буває. Люди з різних причин не хочуть лишати за собою слідів.
Габрієль розгорнув теку і показав світлину «форда».
— Перейдемо до цієї частини. Сірий «форд» із фальшивим номером проїхав автострадою в Ліллі 8 березня о 14:48. За три години він прямував у зворотному напрямку. Там була моя дочка.
— Це тільки припущення. Ми ніколи не…
— Я прочитав: ми перевірили всі номери на митному посту в Сагасі, що приїздили за останні два місяці. Два кляті місяці пріли над перевіркою — і жодного сліду того автомобіля. То як його власник міг знати про ту стоянку? Жулі почала тренуватися в тій місцині за кілька тижнів до зникнення. Як той викрадач міг податися шляхом, що веде до Альбіона, звернути на дорогу, що спускається до майданчика і натрапити на мою дочку, якби точно не знав, де і коли спіткає її? Нема ліпшої місцини, щоб діяти вдень і щоб ніхто не бачив. Викрадач — або викрадачі,— пречудово знав, іще ліпше, ніж я, про звички Жулі. Його хтось поінформував, Полю.
Він показав пальцем на таблицю.
— Два очевидні варіанти: перший — Едді Лекуантр. Працював у готелі, знав Жулі. Згідно з рапортами, він був самотній, телефонував тільки сестрі й матері. В його комп’ютері нічого не знайшли. Ніяких відхилень, відколи вийшов з ув’язнення, жодної скарги від клієнтів. Nada{3}.
— Ти пречудово підсумував ситуацію. Лекуантр clean{4}.
— Потім другий варіант: ця Ванда, що сидить тут п’ятнадцять днів, платить готівкою і, наче випадково, випаровується в невідомість саме в день зникнення…
Поль заходився впорядковувати ручки, що були в кабінеті. «Нічого не змінилося»,— подумав собі Габрієль. Та сама клята звичка наводити лад.
— Ми так і не змогли встановити зв’язку між Вандою Гершвіц і сірим «фордом», якого ніхто не бачив,— відказав Поль.— Наша робота полягає в тому, щоб знаходити зв’язки, а за умов такого розслідування, ми бачимо їх там, де їх немає. Шукаємо кореляцію між простими збігами…
— Облиш ці балачки і скажи мені, чи бодай на мить віриш у те, що допіру заявив. Скажи, дивлячись у вічі, що ти вважаєш це простим збігом.
Поль глянув на нього.
— Це був простий збіг.
— Брешеш. Ти ніколи не вірив у збіги. Для тебе не існувало випадковостей.
— Але не в цьому випадку. Це кінець.
Поль простягнув йому аркуш.
— Ось твоя адреса. Будинок у популярному кварталі в Ліллі — Ваземмі. Ти мешкаєш там три місяці. Знайшли ми і притулок бегінок, де живе твоя мати. Це в Аррасі, за сорок кілометрів від твого дому. Наша телефоністка знайшла і номер, він унизу, під твоїм. Якщо ти загубив мобільник, можеш купити новий у крамниці на вулиці Бланш, вони поставлять тобі й картку з твоїм давнішим номером.
Габрієль проглянув ту інформацію. Що робить він у тому кварталі, якщо мати живе за пів години їзди відтіля? Це пов’язане з тим «фордом»? Поль подав йому ще один аркуш.
— А це заява про крадіжку посвідчення особи. Я про все подбав, тобі треба тільки підписати її. Це дасть тобі змогу зробити перші кроки. Зокрема, зняти гроші. Гадаю, твій автомобіль їздить не на кисні, то тобі потрібен буде бензин.
Габрієль поставив підпис, згорнув аркуші й поклав до кишені.
— Мабуть, треба тобі подякувати.
Поль підвівся. Згорнувши руки на грудях, він розглядав чорну хмару птахів, що невтомно кружляла за кілометр звідти.
— Вони скрізь гидять, пищать уже днів зо три, але заразом вони мене чарують. Ти бачив їх? Наче мистецький витвір, сказати б. Часом вони так групуються, що нагадують досконалу математичну фігуру, славетний знак нескінченності у вигляді вісімки. Цикл вічного початку, повторення подій… Химерно воно все-таки.
Він замислено постояв, міркуючи над своїми словами, потім провадив:
— Вони настільки скоординовані, наче становлять єдине ціле, разом і майже вмить реагуючи на все… Але в них немає ватажка, як в інших колоніях, що мігрують. Досить, щоб один обернувся і змінив швидкість, як інші роблять те саме. Так, наче вони пов’язані між собою… Тим-то і сталася та бійня учора. У темряві вони загинули.
Поль глибоко вдихнув повітря і стояв далі, спершись плечем на стіну.
— Ми, люди, не такі. Хоч скільки перебуваємо в гурті, та все ж таки залишаємося індивідуалістами. Егоїстами. Твоя поява не збере нас докупи і не змінить світ. Ти знаєш, як діє правосуддя. Хоч що роби, хоч що кажи, знову відкрити справу неможливо. Це кінець,— повторив він.
Цієї миті Габрієль зрозумів, що колишній колега не відповість на його запитання. Він подивився на світлину в рамці ліворуч від комп’ютера. Поль із Корінною усміхаються в об’єктив, сидячи за столом у саду позаду шале. Хто зняв їх? Звісно ж, Луїза. Маленька мила родина…
Поль опустив штору. Половину кабінету поглинула темрява.
— Тепер моя черга розпитувати. Я тут дещо розвідав… Поговорімо про Волтера Гаффіна?