— Брешеш. Ти ніколи не вірив у збіги. Для тебе не існувало випадковостей.
— Але не в цьому випадку. Це кінець.
Поль простягнув йому аркуш.
— Ось твоя адреса. Будинок у популярному кварталі в Ліллі — Ваземмі. Ти мешкаєш там три місяці. Знайшли ми і притулок бегінок, де живе твоя мати. Це в Аррасі, за сорок кілометрів від твого дому. Наша телефоністка знайшла і номер, він унизу, під твоїм. Якщо ти загубив мобільник, можеш купити новий у крамниці на вулиці Бланш, вони поставлять тобі й картку з твоїм давнішим номером.
Габрієль проглянув ту інформацію. Що робить він у тому кварталі, якщо мати живе за пів години їзди відтіля? Це пов’язане з тим «фордом»? Поль подав йому ще один аркуш.
— А це заява про крадіжку посвідчення особи. Я про все подбав, тобі треба тільки підписати її. Це дасть тобі змогу зробити перші кроки. Зокрема, зняти гроші. Гадаю, твій автомобіль їздить не на кисні, то тобі потрібен буде бензин.
Габрієль поставив підпис, згорнув аркуші й поклав до кишені.
— Мабуть, треба тобі подякувати.
Поль підвівся. Згорнувши руки на грудях, він розглядав чорну хмару птахів, що невтомно кружляла за кілометр звідти.
— Вони скрізь гидять, пищать уже днів зо три, але заразом вони мене чарують. Ти бачив їх? Наче мистецький витвір, сказати б. Часом вони так групуються, що нагадують досконалу математичну фігуру, славетний знак нескінченності у вигляді вісімки. Цикл вічного початку, повторення подій… Химерно воно все-таки.
Він замислено постояв, міркуючи над своїми словами, потім провадив:
— Вони настільки скоординовані, наче становлять єдине ціле, разом і майже вмить реагуючи на все… Але в них немає ватажка, як в інших колоніях, що мігрують. Досить, щоб один обернувся і змінив швидкість, як інші роблять те саме. Так, наче вони пов’язані між собою… Тим-то і сталася та бійня учора. У темряві вони загинули.
Поль глибоко вдихнув повітря і стояв далі, спершись плечем на стіну.
— Ми, люди, не такі. Хоч скільки перебуваємо в гурті, та все ж таки залишаємося індивідуалістами. Егоїстами. Твоя поява не збере нас докупи і не змінить світ. Ти знаєш, як діє правосуддя. Хоч що роби, хоч що кажи, знову відкрити справу неможливо. Це кінець,— повторив він.
Цієї миті Габрієль зрозумів, що колишній колега не відповість на його запитання. Він подивився на світлину в рамці ліворуч від комп’ютера. Поль із Корінною усміхаються в об’єктив, сидячи за столом у саду позаду шале. Хто зняв їх? Звісно ж, Луїза. Маленька мила родина…
Поль опустив штору. Половину кабінету поглинула темрява.
— Тепер моя черга розпитувати. Я тут дещо розвідав… Поговорімо про Волтера Гаффіна?
16
Несподівано вирвавши Габрієля із задуми, Поль вимогливо запитав:
— То що це за ім’я?
— Хтозна. Мабуть, якось спливло в мене у голові. Може, частка якогось спогаду, може, я знав цього чоловіка. Сам не можу второпати.
Поль зачинив двері. Під стелею загула неонова лампа, коли він натиснув вмикач.
— Чоловік, якого ти знав… Це цікаво, бо для страхової системи і податкової служби Волтера Гаффіна не існує. Примара. У базі даних зазначені тільки водійські права і техпаспорт на автомобіль. Гаффін має «мерседес» кремового кольору, точнісінько такий, як у тебе.
Капітан обернув до нього екран комп’ютера. Габрієль побачив своє фото на водійських правах. Лисий череп, окуляри, борідка і стиснуті губи.
— Фальшиві документи, дуже майстерно виготовлені,— додав Поль.— Але ти ще не дійшов до цілковитої зміни ідентичності. У Волтера Гаффіна немає банківського рахунку, немає паспорта, а його домашня адреса така, як і в тебе. А насправді твій одяг, ці окуляри… Ти хотів видати себе за когось іншого, того, ким не був. Гадаю, не варто тебе питати — чому?
Габрієль із жахом дивився на свій портрет. Світлина була недавня. Документи видані три місяці тому. Тоді, коли він оселився у Ваземмі.
— Усе, що я знаю — це те, що зареєструвався під цим іменем позавчора у готелі,— виправдовувався Габрієль.— Це зафіксовано в їхньому комп’ютері.
Поль примружив очі, наче задумався, як же скласти кубик Рубика.
— І що повинен я тепер удіяти? Я, капітан жандармерії, співробітник судової поліції, який має справу з індивідом, у якого фальшиві документи, з колишнім жандармом, який втратив пам’ять і бозна-чого повернувся до Сагаса?
— Роби, що хочеш. Але, якщо твоя ласка, дай мені ще кілька днів, щоб оговтатися. Второпати, що ж відбувається.
Поль втомлено усміхнувся.
— Ти не зрозумів. Я хочу, щоб ти поїхав звідси. Щоб забрався із Сагаса разом зі своїми проблемами і щоб ноги твоєї тут більше не було. Ми зв’яжемося з тобою з приводу того трупа на березі. Зрештою, якщо необхідно буде.