Розплющилися знову, коли Габрієля збудив глухий шум. Щось гупнуло в шибку.
Габрієль, хитаючись, підвівся, голова йшла обертом. Почвалав до прохилених засклених дверей. Що це з ним діється? Пройшов крізь двері — і опинився на асфальті стоянки за готелем. Незбагненно! Логіка підказувала, що на третьому поверсі не могло бути дверей, які ведуть надвір.
Зненацька ліве плече прошив гострий біль. Птах, ударившись, впав йому під ноги з напіврозтуленим жовтим дзьобом. Габрієль не міг пояснити собі того, що бачив. Іще один птах — нещасна грудочка пір’я — лежав трохи далі.
Від шалених ударів зненацька задудоніли кузови автомобілів, заторохтіла черепиця на покрівлі. Люди в піжамах повисипали зі своїх кімнат, позадиравши до неба заспані обличчя. Невеликі чорні ракети десятками виринали з пітьми — і розбивались зі звуками розчавленої плоті. Приголомшений Габрієль пішов у свій номер, а його сусід у піжамі знай горлав йому просто у вухо: «Ви бачили це? Бачили таке? Це апокаліпсис!».
Атож, Габрієль бачив це. Авжеж, бачив.
То була злива з мертвих птахів.
2
Ще не зовсім прокинувшись, Габрієль розтулив повіки й відчув у роті смак, наче вчора перепив. Його тіло, що скидалося на велику комаху, лежало поперек ліжка на животі, розкинувши руки серед зім’ятих простирадл. Він облизав губи і насилу повернув голову. Радіогодинник ліворуч показував 11:11.
Габрієль щось пробурмотів у подушку, досі охоплений відгомонами жахливого марення. Ті неживі птахи, що падали з неба, розбиваючись об асфальт і капоти автомобілів…
Від цієї думки він здригнувся. Відколи зникла Жулі, марення поверталися до нього з такою силою і такі були реальні… Підвівшись, жандарм відчув, що голова його тяжка, наче в ній зосередилася вся кров тіла. Йому потрібно було секунд із двадцять, щоб усе згадати.
«Готель… Двадцять дев’ятий номер… Книга реєстрації…»
У вікно стукотів дрібний дощ непогожої весняної днини. Габрієль роззирнувся. Не побачив ні свого телефону, ні книги реєстрації, ні записника. На підлозі — сумка із чоловічими речами, що йому не належать. На спинці стільця шкіряна куртка, а на столику біля узголів’я окуляри в чорній оправі. Де він поклав свою синю куртку? Чому замість військових черевиків на ньому грубі замшеві чоботи ковбойського стилю?
Надворі почувся гуркіт мотора. Габрієль підійшов до вікна і з жахом побачив, що його марення було реальністю. Десятки чи навіть сотні птахів устеляли асфальт. Як і вночі, він штовхнув стулку дверей,— власне, вони були прохилені,— і нагнувся, щоб торкнутися пучками пальців найближчого птаха. Крихітне тільце було холодне, очі вкриті сірявою плівкою. Він випростався, не ймучи віри самому собі.
Тільки зараз він збагнув, що перебуває на першому поверсі — на два поверхи нижче, ніж напередодні. Двері, крізь які він щойно пройшов, давали змогу ввійти і вийти, не проходячи повз стійку реєстрації, як у мотелях. Він кинувся до столика біля узголів’я, на якому лежав ключ із великим брелоком. На білій кулі значився номер 7.
«Гаразд, гаразд… Треба спокійно все обдумати».
Вочевидь, він — не в своєму номері. Заснув у двадцять дев’ятому — а прокинувся в номері невідомого чоловіка. Можливо, його спіткав епізод лунатизму? І в тому зміненому стані свідомості він став свідком незбагненної масової загибелі птахів — видовища, гідного фільму Гічкока,— а потім прокинувся.
Габрієль перевірив мінібар — цілий. Отже, він не пив. Або ж хильнув у попередньому номері, перш ніж вештатися коридорами, а потім відчинив перші-ліпші двері? Такого з ним іще ніколи не бувало, але колеги вже давно казали йому трохи пригальмувати. Зникнення дочки, перевтома, брак сну — усе разом, либонь, спричинилося до того, що в мізках у нього сталося коротке замикання. Проте певне було одне: існувало раціональне пояснення цієї ситуації.
Босоніж піднявся він на третій поверх, думаючи собі: якщо частину ночі він провів у сьомому номері, то куди подівся чоловік, який його займав? Чому той ковбой покинув свої речі? Двадцять дев’ятий номер, що містився наприкінці коридору, був замкнений на ключ. Габрієль постукав, та безуспішно. Заповідався ще один кепський день.
Він повернувся вниз, до тієї кімнати, зняв слухавку готельного телефону і набрав номер свого напарника. Потрапив на автовідповідач і надиктував повідомлення:
«Еге ж, Полю, це я. Ти не повіриш! Я заснув у готелі “Бескид”, а вночі була ціла злива мертвих птахів. Сотні птахів, що падали з неба, мов град! Словом, я планую прибути в бригаду за пів години. Якщо, звісно, знайду свої речі… Потім поясню. Tschüs-tschüss!».