— Звичайно, Поль заборонив нам надавати інформацію, якщо ти раптом спробуєш із нами зв’язатися. Знаєш, я ніколи не схвалювала того, що ти зробив із ним, але… Жулі була моя хрещениця, та й ми з тобою працювали разом понад двадцять років. Ти завжди був чоловік прямий, попри деякі відхилення. Але, скажи мені, хто без гріха в нашому проклятому ремеслі? То твоя дочка, ти мав право знати.
Вона знову налила собі чарку. Чохли на фотелях — у котячій шерсті, вбрання — на спинках стільців; Габрієль уявив, як ведеться їй у відставці. Наскільки йому було відомо, хрещена мати Жулі ніколи не знала чоловіка. У бригаді її прозивали Залізна Пані.
— Ти кажеш мені про ту Ванду, про сірий «форд»… Це найсерйозніші сліди, які в нас були. Ясна річ, та жінка прибула з метою розвідати обстановку, вона була пов’язана з водієм автомобіля. Поль і кожен член слідчої групи твердо вірили в це…
Габрієль стиснув кулаки. Значить, колишній колега збрехав йому.
— Здається, ти не зробив зіставлення,— виснувала Соленна.— Не дивно, це я помітила той зв’язок.
— Якого зіставлення?
— Хіба це ім’я — Ванда Гершвіц — нічого тобі не нагадує?
Він похитав головою.
— Це ж дівчина з фільму, що вийшов 1980 року, «Рибка на ім’я Ванда». Пригадуєш? Роль Ванди виконала Джеймі Лі Кертіс.
Єдине, що пригадував Габрієль, це чоловіка, який длубався в акваріумі, намагаючись зловити червону рибину, яку хотів з’їсти.
— Щось не дуже.
— Ванда разом зі своїми спільниками брала участь у викраденні діамантів, вона все те й організувала. Як і всі, ти бачив той фільм і, як і всі, пам’ятаєш тільки ім’я героїні. Ванда. Ванда Гершвіц… Ніхто не звернув уваги на нашу фальшиву Ванду, бо вона робила все, щоб не траплятися на очі. Ніяких правопорушень, снідала в готелі, номер із дверима, що виходили просто на стоянку, уникала зустрічатися з управителями готелю. Невидимка. Упродовж двох тижнів вона, вочевидь, стежила і ходила за Жулі. Може, навіть підходила до неї на вулиці, у крамниці, у басейні. Хто остерігався б жінки? Тієї суботи вона знала, що Жулі пополудні тренуватиметься. Вона попередила свого спільника — чи спільників — із сірого «форда», ті виїхали не знаю звідки і викрали її. Потім Ванда поїхала з міста. Чиста операція кількох людей, без промахів. Запланований сценарій. Як на лихо, попри всі зусилля, ми зайшли в глухий кут. Було запізно. Час минув, ніхто вже нічого не пам’ятав.
Вона зітхнула і глянула на свою чарку.
— У цьому розслідуванні ми так нічого й не домоглися. Гадаю, ти знаєш про Лекуантра.
— Авжеж. Я зустрів його вчора у коридорі й не впізнав. Хотів поговорити з ним сьогодні вранці. Але він не працює по суботах.
— Ми теж підозрювали його. Звісно, такий слід! Місцевий хлопець, який одного вечора 1997 року зазнав такої похоті, що мало не зґвалтував дівчину в Шамбері. Йому було тоді всього двадцять років, але такі люди й надалі залишаються небезпечними звірюками. Зрештою, так я гадаю… Та й ти так гадав.
— Я досі так вважаю.
— Але це не він, Габрієлю. Лекуантр працював, коли Жулі викрали. Перевірили все його життя, обшукали його дім, кожен квадратний сантиметр саду, підвалу — і все безрезультатно. Що сталося з Жулі? Чому з нею? Хто була та Ванда? Ніхто не знає. Ти уявити не можеш, як я засмутилася, коли об’єднання розпалося 2015 року. Джеф не захотів бути секретарем, ти був надто далеко, не було більше енергії, не було бажання. Зрештою нас лишилося четверо. Не було вже чого шукати. Не було на що сподіватися. Сім років спливло… Я пішла у відставку із цією поразкою, що зависла на мені, мов ярмо. Жулі була моя хрещениця. Для жандарма немає гіршого, ніж припинити розслідування і потім жити із цим до кінця своїх днів…
Габрієль сів коло неї і поклав їй долоню на плече. Він завжди почував до неї ніжність. На підвіконні мурчав старий кіт.
— Я знаю, що ти все зробила, Соленно. Тобі нема чого докоряти собі.
І тоді вона опустила очі. Габрієль відчув, як її потилиця напружилася.
— Може, є те, про що я мушу знати?
Вона підійшла до вікна і взяла кота, погладжуючи його ніжними порухами.
— Дві речі. Перша сталася за кілька тижнів перед тим, як я пішла на пенсію, наприкінці серпня цього року. Ти зв’язався зі мною і попросив понишпорити в Національній базі даних ДНК і надіслати тобі на електронну пошту графіки ДНК Жулі й іншої жінки — Матильди Лурмель.
— Генетичні профілі? Навіщо?
— Ти не хотів розповідати про це. Казав, щоб не втягувати мене. У тебе був якийсь дивний голос, у ньому відчувався страх, який і мене тут вразив. Мабуть, у тебе щось було, і воно привело тебе від Брюсселя сюди. Ти мав усе пояснити мені, коли воно скінчиться.