— Як? Що мало скінчитися?
— Хтозна. Спершу я відмовилася давати тобі ці дані. Доступ до бази даних ДНК контролюється, і я не хотіла проблем. Але за кілька днів урешті зателефонувала. Зробила це для Жулі, для тебе.
— Чому Матильда Лурмель? Хто це така?
— Я пошукала в інтернеті. Це зникла безвісти дівчина. Двадцять років, жила в Орлеані. Сталося це 2011 року, через три роки після Жулі. Вона безслідно зникла і більше не подавала ніяких ознак життя.
— Як і Жулі.
— Атож, як і Жулі. Але я вже й не знаю… Можу тільки сказати тобі, що я не бачила й близько її імені в нашій справі й не хотіла порпатися в цьому напрямку, щоб не привертати увагу.
Габрієль нічого не розумів. Навіщо йому ДНК-профілі дочки і тієї невідомої дівчини? Яка користь із тієї графіки, що небагато могла означати, та й прочитати її було б неможливо? І що він робив у Брюсселі? Звісно, існував зв’язок із сірим «фордом», украденим правопорушниками в Бельгії. Так чи так, його прохання було, звісно, не дрібницею: він, мабуть, ішов серйозним слідом.
— Ти казала про ще одну звістку,— нагадав він.
— Так, так. Давно вже кортить сказати тобі про це, але… ти вмить примчав би сюди, і моя кар’єра опинилась би під загрозою. Поль мене убив би. Словом, тепер він може робити що завгодно, мені наплювати. Та й справа ця закрита вже чотири роки… Може, вона закрита для правосуддя, але ж ти тут, переді мною, з провалом у пам’яті, то…
Габрієль схопився на ноги, затамувавши подих. Соленна дивилася на його силует на тлі вікна. Ось вона вказала підборіддям на місто, що лежало внизу.
— Ти бачив ту хмару птахів і бійню. Я спустилася поглянути на трупи, здуріти можна було. Це нагадало мені десять кар єгипетських, «і понаводив жаб, і вкрили жаби землю Єгипетську»{5}. Вихід 8, вірш 2… Ще один уривок із Біблії змушує мене думати про Содом і Гоморру, міста, знищені вогненним дощем, тому що їхні жителі згрішили. Може, бог захотів покарати Сагас за ті трагедії, що тут сталися.
Кіт знай муркотів. Ласкаве тепло огортало Габрієля. Алкоголь, добре опалення, і ці містичні Соленнині розмови… Вона завжди була вірянкою і кожної неділі молилася в церкві.
— Це шпаки, що, здається, прилетіли з українських степів. Улаштували собі зупинку на берегах річки, остерігаючись хижаків, а тоді полетять прямим маршрутом до Іспанії. Я ще ніколи в житті не бачила такого явища. Вони кружляють і кружляють, це, сказати б, торнадо якесь. Банді цілими днями стежить за ними. Учора в нього аж слина з рота побігла. Він скоро здуріє від того, що не має крил.
Вона поклала кота і рішуче обернулася.
— Ти приїхав автомобілем?
Він помахав ключами. Вона вихилила останню чарку і зняла з вішака своє пальто, яке носила й дванадцять років тому. З перуанським пончо це була збіса чудернацька суміш.
— Гайда! — кинула вона.
— Куди?
— До колишньої гідроелектростанції на озері Міруар.
18
Незабаром «мерседес» заскакав на протилежному боці долини. Між соснами дзюркотіли водоспади, дорога перетворилась на ледве помітну асфальтовану стежку, що пнулася на гору. Габрієль увімкнув фари. Вони поринули в хмару, що клубочилася більше, ніж за п’ятсот метрів над містом.
Указівники, що сповіщали про близькість до гідроелектростанції, давно вже пропали. Треба було добре знати цей куток, щоб вчасно з’їхати із цієї вузької дороги і звернути на майже непомітний проїзд у напрямку лісу. Габрієль остерігався коріння, яке повиступало на старій дорозі, попіднімавши асфальтове покриття. Соленна казала, що роботу з демонтажу розпочала 2009 року електроенергетична компанія Франції, яка збиралася побудувати нову модерну станцію. Гідроелектростанцію на озері Міруар спорудили 1936 року, вона була одною з перших станцій у Франції, що передавали енергію помпуванням. За пів року, посеред зими, роботи з демонтування були припинені й уже ніколи не відновилися. Ніхто не знав чому.
Озеро Міруар з’явилося за поворотом. Свою назву здобуло воно завдяки дзеркальній поверхні води, в якій відбивалися схили гранітного цирку, який облямовував його, прегарного скупчення бескидів різної барви, від темно-сірої до молочно-білої. Якщо були пречудові погодні умови,— сонце, відсутність вітру,— то, підходячи до берегів, здавалося, ніби падаєш у бездонну прірву, яку викопали в горі.
Та сьогодні воно видавалося лиш темною раною, що була оповита імлою. Проїхавши ще кілометр, Габрієль зупинився на стоянці позаду споруди з високим фасадом, із багатьма вікнами і обшитим по кутах металом. Вентиляцію, підпори і електричні дроти всередині вже демонтували. Три величезні труби примусового закачування з внутрішнього басейну так само стирчали зі скелі й зникали у бетонній стіні. За вісімдесят метрів вище вгадувалася заслінка, що мала перекривати кам’яний жолоб. Габрієль пригадав: коли станція діяла, бурхливі води Чорного озера, що було розташоване вище, спускали по цих трубах, що приводило в рух одночасно чотири турбіни гідроелектростанції і забезпечувало електрикою частину містечка.