— Ось де це відбувається,— заявила Соленна.
Вона нічого не хотіла йому казати, воліла лишити сюрприз. Свого часу очільники об’єкта повісили замок на металеві двері головного блока, тепер той замок був давно збитий, мабуть, охочими дослідити покинуті споруди.
Вони пройшли попід фронтоном, прикрашеним гравіюванням із зображенням рушійних сил озера Міруар. Порепані стіни прикрашала кольорова кераміка, якої ще не вкрали й не знищили. Далі вони поминули цехи з турбінами, що скидалися на величезних слимаків і були сполучені з масивними динамомашинами. В закутку крапала вода, і в глибині приміщення чутно було ритмічне «хлюп-хлюп». Будівля занепала, але ще дихала.
— Нічогісінько не видно,— сказала Соленна.— Треба було взяти лампу.
— Лампу конче взяти в лапу… адже зараз період чорної смерті.
— Dixit{6} чоловік, який втратив пам’ять. Та ще й римує.
Соленна ввімкнула ліхтарик у своєму телефоні. Наприкінці коридора вони почали підійматися крученими сходами з іржавими і погнутими сходинками. Габрієль уявив, як тяжко тут працювати, надто ж узимку, під шалене бурхання води, на самоті й холоднечі, що пронизує тебе до кісток. Коли вони звернули у горішній зал, в обличчя їм ударив холодний струмінь. Соленна завищала, притуливши долоні до обличчя. Габрієль зігнувся, у горлянці в нього палало.
Сльозогінний газ.
Гупання по металу на сходах: щось бігло сходинками. Випльовуючи нутрощі, Габрієль учепився за одвірок. У голові пульсувало, в очах наче металева тирса позастрягала, та це не завадило побачити внизу людину в глибоко напнутому каптурі. Він обернувся до Соленни, що стояла навколішки. З рота в неї текла слина.
Насилу шкандибаючи, він із харчанням почав спускатися вниз. Із кожним ковтком повітря йому здавалося, ніби він ковтає жменю цвяхів. Кожен крок металевими сходинками гостро шпигав у барабанні перетинки.
Нарешті свіже повітря… Несамохіть посилюючи біль, Габрієль широко розплющив очі. Силует швидкою ходою огинав озеро, і його вже насилу видно було в імлі. Він побіг, лють долала його біль. Але серце немовби вибухнуло у грудях. Пробігши сто метрів, він почав задихатися і зігнувся, спершись долонями на коліна. За хвилю в лісі пролунав гуркіт автомобільного мотора, який незабаром подаленів.
Габрієль постояв, оговтуючись і спльовуючи, щоб позбутися хімічного присмаку в роті, потім зайшов досередини. Звів баранячий комір своєї куртки і підтягнув до горла блискавку. Соленна сиділа в кутку, з очей у неї бігли сльози. Присівши перед нею, Габрієль оглянув ушкодження: очі були схожі на дві тенісні кульки.
— Не чіпай очей, особливо не три. Ти щось бачила? Може, обличчя?
— Нічого… А ти?
— Небагато. Кашне, каптур, рукавички… Це чоловік, нема сумніву. Мабуть, заховав своє авто коло того місця, повз яке ми їхали.
Він випростався, насилу усвідомлюючи, що ж допіру відбулося. Усе сталося так стрімко.
— Що ми тут робимо, Соленно?
Сіпаючи лицем, вона тицьнула пальцем у нескінченну перспективу зали.
— Там, на стіні…
19
Обережно ступаючи, Габрієль попрямував містком, що був над генераторами, пройшов попід перехрестями балок і металевою конструкцією даху. Крізь шиби величезних вікон видніло темне плесо льодовикового озера, облямованого дорогою. Нападник мав достатньо часу, щоб приготувати засідку.
Його погляд раптом натрапив на фразу, написану червоною фарбою на стіні з правого боку, між двома бетонними колонами.
Я ЗНАЮ, ДЕ ВОНА
Габрієль здригнувся. Нижче був старанно виконаний малюнок тієї ж барви, завбільшки з п’ятдесят сантиметрів. Він упізнав збільшену копію кулона, що його носила Жулі: книжка, оздоблена орнаментом з елегантних переплетених ліній. Він обернувся до Соленни, що стояла, спершись об поручні.
— Поясни.
Вона ледве зловила віддих.