Габрієль не знаходив слів. Це було якесь безглуздя.
— Знаю, Габрієлю, знаю… Але юстиція — стара пані, її неможливо змусити працювати за помахом чарівної палички. Треба застукати того, що кепкує з нас, треба, щоб він дав незаперечні свідчення про зникнення твоєї доньки — й тоді, можливо, суддя Кассоре погодиться дістати справу із шафи. Попри це, Поль бореться, він нічого не покинув. Ти знаєш його. Коли є змога, зокрема, у вільний час, він працює над цією справою. Він воліє перебувати в кабінеті, а не вдома. Ні для кого не секрет, що в них із Корінною не складається…
Габрієль нічого не казав, але чудово розумів, що Корінна не може взяти себе в руки, поки не знає про долю Жулі.
— …зрештою, Поль, як і всі ми, твердо знає, що ці справи пов’язані — й веде пошуки. Повір мені, він дошукується.
Габрієль знову побачив Поля в кабінеті й у шале. Його зітхання, вигляд, наче в старого млявого слимака. А він зберіг свої мисливські інстинкти, й вони були так само гострі, як і раніш. Тільки нікому не показував своєї гри…
Соленна показала на стіну.
— Анонімник грається. Кажучи про «ключ від інтриги», він зводить усе до клятої загадки, яку належить розгадати, мов у тих славетних детективах. Можна сказати, він кидає нам виклик, гукає: «Дужчі ви від мене?». Паліндроми ні до чого нас не привели, а ось малюнок кулона надав нам нові факти.
— Ти про що?
Соленнині повіки так набрякли, що поле її зору звузилося до двох горизонтальних шпарин.
— Побачивши той малюнок, ми захотіли більше дізнатися про ту річ. Луїза сказала, що Жулі придбала кулон у крамничці «Золота зоря» в середмісті Сагаса. Коли саме — вона не пам’ятає, та переглянувши альбоми, які зберегла твоя колишня дружина, ми побачили, що вперше він з’явився на шиї твоєї доньки у вересні 2007 року. Попереднє фото Жулі зроблено у квітні — там вона його не носить. То купила вона його, мабуть, між цими двома датами…
— Улітку 2007 року…
— Атож. У 2018 році ювелірної крамнички вже не існувало, але Поль допитав її колишню власницю. Та сказала, що не отримувала й ніколи не продавала таких кулонів у своїй крамниці. Жулі точно збрехала.
Габрієль ніколи не звертав уваги на ту прикрасу. Жулі весь час купувала такі дрібнички. Він стиснув поручень, зиркнув на велетенські турбіни внизу.
— Які міркування могли спонукати дівчину збрехати про походження коштовності?
— Крадіжка? Знайшла і не сказала про це нікому? Може, прикраса була надто дорога. А може, то був подарунок, який вона хотіла видати за покупку? Любовна історія? Хтозна. Певне тільки ось що: по-перше, автор цього малюнка пролив світло на те, чого ніхто з нас не знав. По-друге, у Жулі були таємниці, яких вона нікому не розкривала.
— І навіть цих доказів недостатньо, щоб пов’язати позов проти Х і справу моєї доньки?
Вона кивнула і втерла сльозаві очі.
— Суддя Кассоре — матеріаліст, йому потрібні докази. Він вважає, що за десять років пам’ять власниці крамнички могла схибити.
— Брехня…
— Авжеж. Але те, що ми виявили, завжди змушувало мене вважати, що ця фраза правдива,— сказала вона, киваючи на стіну.— Покидьок, що випустив нам цілий балончик в обличчя, справді знає, де твоя дочка, інакше чому він так лютував би? Він причетний до цього? Спільник? Просто свідок? Так чи так, він знає. Цей мерзотник знає! Він місцевий, і він грається з нами. З Корінною і Полем. Він хоче, щоб вони звихнулися.
Габрієль дістав свій новий мобільник. Зняв на камеру дві частини стіни.
— І який збіг! Едді Лекуантр працював на гідроелектростанції,— зауважив він.
— Ми звернули на це увагу. Але якби він був автором цих послань, то невже він настільки дурний, що прийшов би сюди, знаючи, що його систематично підозрюють, коли в Сагасі щось стається?
— Я його не знаю.
— Ти знав його, вчепився за нього кліщами. Але в цього хлопця коефіцієнт інтелекту — як у дебіла, він не з тих, що загадують загадки або читають детективи. Натомість наш невідомець, цілком можливо, пише це, щоб нацькувати на Лекуантра, заплутати нас, щоб побачити, як ми борсаємося в тенетах. Це частина його гри. Коли з’явилися ці загадки, ми звернули увагу на Лекуантра, поставили йому кілька запитань задля годиться. Та це не він.
— А обшук?
— Новий обшук у Лекуантра, хочеш сказати? Ти жартуєш? Суддя Кассоре не дав дозволу, навіть насварився на нас. Ще раз суворо нагадав, що справу Жулі Москато закрито, а ця — зовсім інша, і в нас немає «серйозних і переконливих доказів винуватості» Лекуантра. Він — із тих суддів, що відзначаються непохитною прихильністю до дотримання громадянських свобод, якщо ти розумієш, про що я.