Габрієль мовчки пішов за ним. Не кажучи ні слова, вони піднялися на перший поверх. Кабінети були порожні. Габрієль помітив, що один неоновий світильник від стелею був вимкнутий. За інших обставин він усміхнувся б: та флуоресцентна трубка, як він пам’ятав, була несправна і належала до тих дрібниць, яких так і не полагодили. Трохи далі, в кухні, Луїза, схиливши голову, чекала, поки закипить чайник. Коли він її бачив, Габрієля щоразу пронизував біль: він сподівався побачити, як поруч із Луїзою з’явиться Жулі.
— Де Лекуантр? — спитав він, увійшовши до Полевого кабінету.
Той попросив його сісти. Габрієль помітив, що на столі, ліворуч від комп’ютера, лежать товсті теки, вкриті пилом. Вочевидь, то були справи, які дістали із шафи. Цього разу капітан не завдав собі клопоту зняти світлини з білої дошки на стіні. Вони були рівненько вишикувані, утворюючи щось на кшталт шахівниці. Розбите обличчя, зняте крупним планом… Синці на стегнах… Татуювання… Ще більші фото, де знято тіло, що лежить на гальці, мертвий птах на правій нозі. Габрієль був певен: Поль хотів, щоб він їх побачив.
— Він удома.
Поль сів напроти нього. Владно помахав рукою, перш ніж Габрієль устиг розтулити рота.
— Ми домовилися, що він не висуватиме проти тебе звинувачення в нападі й завданні тілесних ушкоджень.
— До… домовилися? Із цим покидьком?
— Залишається незаконне проникнення до чужого помешкання, на нього не можна закрити очі, але я поговорю з прокурором. Ти втратив пам’ять, це означає, що ти не дієздатний… Отримаєш офіційне попередження, та й усе. Звісно, я не згадуватиму про молоток, яким ти збирався розтрощити Лекуантрові коліно. Яке? Цього разу ліве чи праве?
Габрієлеві здавалося, ніби він бреде у якомусь жахливому маренні. Поль вказав великим пальцем на дошку.
— Аналіз ДНК трупа на березі річки прийшов нам надвечір. Це не Жулі. Жертви немає в базі даних, і на цьому етапі розслідування ми не змогли з’ясувати, хто вона…
Габрієль притулив кулак до вуст. Ще є надія. Щоправда, невелика.
— Це нічого не вирішує, але Корінні теж стало легше,— провадив Поль.— З’явився нарешті ковток чистого повітря у хмарі страждань, можна й так сказати, тому що вже ніщо не може по-справжньому її заспокоїти. Принаймні вона хотіла, щоб ти відразу дізнався про це. То я так і вчинив.
Габрієль легенько кивнув.
— Дякую.
— Авжеж, так і треба було казати, від самого твого приїзду, тобі не здається?
Він трохи обтріпав куряву з теки.
— Тепер щодо проб ДНК із цього трупа… Тут складніше. Сперма з вагіни нічого не дала, вона належить людині, якої немає в базі даних. Інакше мовлячи, і щоб відкинути всі сумніви, Едді Лекуантр не має нічого спільного із цим мерзенним злочином. Він не ґвалтував цієї дівчини. До речі, коли ти напав на нього, він повертався з кіно, у нього й квиток лишився в кишені. Ми перевіримо, але якщо він сидів у залі, то не міг бути на гідроелектростанції. Проте ми скористалися твоїм вторгненням, щоб обшукати його дім — як ти розумієш, це була нагода. Звісно, нічого не знайшли, крім кількох дисків із порнофільмами. Нічого недоброго.
Поль обернувся на три чверті.
— Ми взяли зразки ДНК з-під нігтів і з долонь жертви. Вона чимдуж боронилася, глибоко подряпала нападника, тому що там була кров і частки шкіри. Та ж таки ДНК була і в саднах на стегнах. Проблема в тому, що ця ДНК, якої немає в базі даних, не відповідає тій, яку виявили в спермі.
Габрієль кивнув, не певен, що все збагнув.
— Тобто злочинців було двоє?
— У разі зґвалтування ми взяли б генетичний матеріал ґвалтівника із саден. Він застосував силу, щоб проникнути у свою здобич. Це логічно. Третина ґвалтівників, можливо, тримала б її за щиколотки, але вони не лишили б слідів у тому місці, що було так близько до геніталій. Та й інші версії, яких я не можу тобі тут викласти, змушують мене відкинути припущення про подвійне зґвалтування.
— Зізнаюся, я не зовсім зрозумів.
— Я починаю схилятися до теорії, яку поки що тримаю при собі. Принаймні аналізи ще не готові, побачимо, що буде далі. Що ж до пострілів, які призвели до смерті, то експерти кажуть, що вони калібру 7,65, який не так поширений, як дев’ятиміліметровий, але балістики небагато зробили тут висновків.
Він зняв із дошки світлину з покаліченим обличчям і розглянув її.
— Поки що ми застряли з ідентифікацією жертви. Попри статті Шамарлена в місцевій газеті й передачі по нашому радіо, де сповіщали про цей випадок, ніхто не заявив про зникнення. Ця дівчина, вочевидь, не з нашого краю.
— А що з кулоном? — запитав Габрієль, зосереджуючи розмову на тому, що розглядав як головний доказ.— Як міг Лекуантр мати в себе прикрасу, яку моя дочка носила в день викрадення?